Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Допоки чоловіки зверталися до своїх дружин, щоб їм подякувати, Едмон дивився на Імельду, але його дружина йому навіть не усміхнулася. Коли розмова продовжилася, вона підвелася й пішла до Алави, індіанки, яка працювала на кухні. Перетинаючи салон, вона зупинилася біля сімейного портрета, який висів над каміном. Червонясті полиски полум’я танцювали на округлому склі й оживляли обличчя. Вона народила трьох синів.

Антуан, старший, який вивчав медицину, був в Англії. Він відбув 3 жовтня з першим контингентом солдатів-добровольців, перетнув Атлантику й приєднався до англійської армії. Заява Вільфріда Лор’є[10] пройшла по всіх газетах: Нашим завданням є дати зрозуміти Великій Британії, її союзникам та її ворогам, що канадці запалені єдиним спільним почуттям і гуртуються разом із батьківщиною-матір’ю. Та для Імельди, яка походила з франко-канадської сім’ї, що протистояла англійській окупації 1837 року, матір’ю-батьківщиною Англія не була. Сама думка втратити сина на тій війні викликала в неї спротив. Едмон разом з іншими радів швидкій появі в’язнів у Спіріт Лейку, а для неї то були вороги її країни. Їхні співвітчизники, що лишилися в Україні чи Австрії, могли будь-якої миті стріляти по її хлопчику.

— Сподіваюсь, мені не доведеться зустрічатися з тими варварами, — сказала вона колючим голосом своєму чоловіку минулої осені, коли будівництво Спіріт Лейку успішно просувалося.

— Цей концентраційний табір — запорука нашого виживання, — відповів їй Едмон. — Фермери купують землю, але не поспішають сюди переїжджати, і наші доходи падали. Ти це знаєш, як і я, бо саме ти ведеш бухгалтерію. Якби нічого не змінилося, нам довелося б пакувати валізи й повертатися в Монреаль. Але армія вже наступного року планує мати в Спіріт Лейку більше тисячі в’язнів, а ще солдати, які їх охоронятимуть. Від початку робіт у вересні наші цифри стрімко зростають. Ти розумієш це, я впевнений. Тож прийми як даність, що чужинці житимуть в Спіріт Лейку. В будь-якому разі ми з ними не зустрічатимемося. Перевага, що йдеться саме про в’язня, в тому, що він є зачиненим.

Та дружина ніяк не оцінила його жарт.

Коли прийшов Жозеф, її другий син, Імельда повернулася до Святвечора. Разом із ним у коридор увірвався сніг, і білий туман підійнявся до стелі. Тремтячи, вона щільніше закуталася в шарф, що був у неї на плечах.

— Чекаємо тільки на тебе, щоб почати їсти, — сказала вона, беручи його пальто.

Вона сказала йому, щоб той ішов за стіл до гостей. Побачивши, як він заходить, Едмон із гордістю підняв склянку:

— За мого сина Жозефа, нового вікарія Амоса!

Священник подякував гостям і сів на відведене йому місце. Прибувши до Амоса в середині листопада, він добре почувався в парафії, де його тепло зустріли. Село розросталося, але, незважаючи на всі свої зусилля, кюре не встигав за всім. А далеко від цивілізації релігійні принципи ризикували розгубитися, якщо їх не підтримуватимуть служителі віри. Відстань між фермами була величезною. А ще священник, який мав хрестити новонародженого, бути біля приреченого на смерть чи супроводжувати лікаря на будівництво, щоб вислухати сповідь того, хто втрапив у нещасний випадок чи дати йому останнє причастя, часто бував довго відсутнім. У них із кюре й так було повно роботи, а ще, напевне, їм доведеться час від часу правити в церкві у таборі Спіріт Лейк, бо серед в’язнів, більшість з яких, як очікується, становитимуть українці, є багато католиків.

Вікарій сів біля свого брата Александра, наймолодшого із синів Лявальєрів. Александр народився після трьох викиднів. Ця диво-дитина була на сім років молодшою від Жозефа й безумовно ще й материним улюбленцем. Він із великим задоволенням поїхав за батьками в Абітібі, бо ненавидів навчання й любив життя на природі. Риболовля й мисливство були його улюбленими заняттями, особливо після того, як познайомився із сином Алави Аранком, індіанцем одного з ним віку, для якого в лісі не було жодних таємниць.

— Я погодився, щоб ти кинув навчання й переїхав із нами в Абітібі, — якось сказав його батько, — але тільки тому, щоб ти допомагав із магазином. Жозеф — священник, Антуан — лікар, тож тобі успадковувати справу. Купець така сама поважна професія, як і у твоїх братів, але за умови, що ти докладеш зусиль, щоб чогось навчитися.

У свої двадцять три роки Александр був високим і кремезним парубком. Розкуйовджене волосся й смішинки в очах надавали йому вигляду пройди, який приваблює дівчат. Хоча він і усвідомлював, що збуджує інтерес у жінок, та віддавав перевагу вилазкам зі своїм другом, а не галантним побаченням.

Святвечір минув у гармонії й радості. Під неспішну розмову куштували смачні страви, які подавала Алава.

— Маємо скористатися затишшям між Різдвом і Новим роком і навідатися до табору Спіріт Лейк, — запропонував Ектор Отьє. — Роботи мали вже просунутися, тому що на перших в’язнів очікують у середині січня.

— Так скоро! — скрикнула засмучено Імельда.

— Хороша думка, — сказав захоплено Едмон. — Я не бував там відколи почалося будівництва на початку вересня. Мені казали, що роботи просуваються з разючою швидкістю.

— Не знаю, як ви, шановні, — заявила Імельда, — а мене ніскільки не цікавить місце, де зручно розташуються вороги нашої країни. Ми занадто добрі до всіх отих людей.

— Не кажіть так, мамо, — втрутився Жозеф. — Українці, австрійці, німці, турки приїхали до Канади в пошуках нової гостинної країни. Вони не їхали з наміром перемогти нас тут.

— Невже? То чому ж канадський уряд зачиняє їх у таборах?

— Ксенофобія під час війни — згубне зло.

Після слів Жозефа запанувала бентежна тиша. Тільки після зауваження Бландін, дружини Омера Аркана, пекаря, за святвечірній стіл повернулися веселощі. Вона проголосила:

— Я мерзлячка і така прогулянка на санях не для мене! А ще я боюся вовків.

Усі присутні дами підхопили її слова. У цей час Алава принесла десерт — різдвяний пудинг.

— Цей сливовий пудинг — рецепт ще моєї бабусі, — оголосила Імельда. — Він подається зі смачним лимонним соусом.

— Де ви дістали цитрини у цей час року? — заінтриговано поцікавилася мадам Друен.

— Мій чоловік замовляє їх щороку на свята спеціально, щоб я могла приготувати цей десерт, — наголосила Імельда, нагородивши Едмона вдячним поглядом.

— Перевага бути торговцем, — припустив Артур-Альберт. — Тож скористаймося шансом і спробуймо ваш різдвяний десерт.

І тільки вранці, коли місяць поволі ховався за небокрай, гості розходилися по домівках, піднесено святкові, в захопленні від часу, проведеного в приємній компанії.