Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

В пальті їй, певне, було зручніше, ніж без нього. Якщо взяти до уваги відсторонено щасливий вигляд П. О., то три Едгарових карбованці давно вже пущено було в обіг.

– Чиї досліди? – запитав Едгар, відсунувши порожню тарілку і склянку на край стола.

– Досліди гіркого життя, – відсторонено відповіла П. О. – Мого життя. Така наша доля – шукати і не знаходити, пориватися і не досягати. Це з перших десяти. Те, що я зрозумів іще тисячі дві з половиною, а то й усі три тисячі літрів тому. Щастя – мара, і ми вважаємо щастям те, з чим давно звиклися. Теж із перших... – П. О. відчужено крутила в руках склянку і що далі, то більше впадала в меланхолію. – Все життя сподіваєшся на майбутнє, а воно, оманливо далеке, непомітно обертається на теперішнє і – не встигнеш хоч би втримати, зупинити, вдивитися – обертається вже на далеке минуле, і що далі, то важче дурити себе бадьорими думками про те, що, мовляв, усе ще попереду...

П. О. потягла "Ізабелли", скуштувала цукерки, страдницьки сіпнула головою і зажурилася. Говорила вона дуже поволі, затинаючись, – чи то згадуючи, чи то під впливом поглинутих напоїв, – і дуже поважно.

– Так і помирають усі чудові мрії наївної юності, помирають, щоб ніколи вже не відродитися, бо відроджуватися міг тільки птах Фенікс, але ж він жив лишень у казках... Том другий. І взагалі, всі наші шляхи закінчуються глухими кутами. Тому, коли його спитали, задля чого він жив, він відповів, що жив, бо всі живуть. Такий, мовляв, звичай – жити. Там пошепотілися й спитали: чи варт було жити? Він відповів, що, на його думку, не варт... Там перезирнулися й винесли вирок: повернути його назад і примусити на покару прожити ще одне життя.

Трохи сп'янілий неголений чоловік років десь так за тридцять у сірому пальті сумно й туманно глянув на Едгара, зітхнув і тихо пояснив:

– Він зітхнув і пішов жити. Том четвертий. Думка передостання.

– А остання? – Едгар нахилився до сірого чоловіка, з якоюсь напруженою, хворобливою, болісною увагою вдивляючись у його рано зів'яле обличчя.

– Жити, коли важко – жити подвійно, – відповів сірий чоловік. – Гадаєш, я завжди був такий? Господи!.. Пам'ятаю, років десять тому... Восени в темному небі падають зірки. Гарно... А тепер і зірки не ті, земляче. Може, скажеш, що це падають зірки? Помиляєшся, земляче. Відра помийні з орбітальних станцій викидають. Абсолютно правдивий факт. Сам читав. Отак і живем, наче в тому пирогу з листкового тіста. Один листок – робота, другий-думки твої, думи твої, фантазії... Третій – спогади. Сумно, земляче... Отак... А про сюжетець я не забув. Дохленький такий собі сюжетець, та вже – чим багаті.

– А може, не треба?

– Треба, – розслаблено відповів Сірий Чоловік. – Борги треба віддавати. Навіть коли взяв у борг ціле життя... А втім, як хочеш, земляче. Може, й твоя правда. Сюжетець не вартий того, щоб із ним морочитись. Але знай – за мною не пропаде. Однаково завжди одне й те саме – думаєш, викручуєш собі мізки, втілюєш... А тоді виявляється, що все це нісенітниця, яка не часто трапляється, сумбур і штампи, та й ще висловлене було кимось до тебе, тільки набагато краще. А ти не здатний передати навіть сотої часточки того, що хотів. Не можеш, хоча й силкуєшся. Бліденько якось усе виходить. Перечитаєш– і плакати хочеться: яке ж бо все убоге! Отак, земляче. Марудишся, марудишся, і під завісу дістаєш те, що дістаєш... Кривдно!

Едгар мовчав. Сірий Чоловік, задумливо похитуючись, втупився поглядом в якусь цятку на поверхні стола і, судячи з усього, що далі то більше занурювавсь у невеселі думки, замикаючись, зачиняючись у собі й обертаючись на щось подібне до чорної дірки, в надрах якої, спресовані велетенським тиском, перемішалися шари кривд і нерозуміння, відчуження й гіркоти, приниженого самолюбства й незмірного егоїзму, спроектованості виключно на інтереси власного "я" і цілковитого нерозуміння й навіть більше того – небажання розуміти реальність, навколишній світ, з усіма складнощами й доконечностями його численних стосунків.

– Взимку, в холоди, помираєм ми... Засинаємо, – бубонів похитуючись, Сірий Чоловік, бубонів сам для себе, а не для Едгара. – Лиш дихне весна подихом тепла – зі снів зринаємо... Сточить кригу вкрай гомінкий ручай... Оживаємо... Після довгих снів б'ють фонтани слів... Знов співаємо... Співи у блакиті височать щомиті... Славлячи свій рід... А тоді знов сон, забуття полон... Так із року в рік...

Сірий Чоловік замовк, заплющив очі, сперся ліктями на хисткий столик й уткнувсь чолом у стиснуті кисті рук. Зітхнув тужно.

– Та прийде пора, нам недоля зла... Вже нема зими, але й навесні ми в лихому сні – не встаємо ми... Шелесне вночі вітер вічності... І підхопить нас... Назавжди – зима... Хай прийде весна – не для нас вона... І весь час думаєш, думаєш... От зникну я, а хто мене коли згадає? Хто згадає?..

Сірий Чоловік підвів голову і подивився на Едгара каламутним поглядом. Праве око в нього було майже повністю закрите важкою повікою.

– Хто згадає, га? Ніхто не згадає. Бо друзів ніколи не мав... Та й нікому потрібен не був. І не цікавий нікому. Отак-то, земляче. І не гризися ти отими Потрібними Речами. Не шукай. Марна то річ, я ж бо знаю... Шукаєш, шукаєш їх десь за обрієм, за морями та долами... А вони ондечки, в тебе під носом. – Сірий Чоловік підняв склянку й труснув нею. – Склянка і те, що в ній. Можна й без склянки... Навіть зручніше. Оце тобі й усе вкрай потрібне... Хильнімо ще, земляче!

Едгар заперечливо похитав головою, і Сірий Чоловік сам допив "Ізабеллу", важко підвівся й неквапливо пішов до прилавка, щоб узяти ще вина.

Едгар теж підвівся, одягнув куртку і вийшов з їдальні.

На стіні у вестибюлі висіло велике, вище людського зросту, дзеркало. Воно було немите, Едгар поправив шарф, спробував роздивитись у дзеркалі своє обличчя, глянув ліворуч, глянув праворуч, – свідків не було виявлено – і квапливо ступив у задзеркальний простір.

Разом із Відображенням вони вийшли з їдальні-ресторану й зупинилися на високому ґанку. Ліворуч від них знаходився фонтан, праворуч – скверик з показниками виробничих досягнень провідних підприємств міста, прямо перед ними – неширока вулиця. Вулицею ішли люди. Все здавалося тьмяним, як і годилось у немитому дзеркалі, хоча задзеркальний простір освітлювало не сонце, а найяскравіший небесний об'єкт, що його досить сухо називали квазаром С50014 + 81.

Квазар докладав усіх зусиль, та однаково безнадійно програвав з немитим дзеркалом. Нелегко йому було боротися звідти, з відстані десь із десять мільярдів світлових років. Квазар знемагав.

Відображення попросило вибачення й помчало на вокзал зустрічати когось – Едгар зостався сам. Він не поспішаючи пішов вулицею повз магазини й ательє, повз ощадні каси й кінотеатри, повз поліклініки й Палац піонерів, повз краєзнавчий музей і аптеки. Магазини й ательє чомусь були зачинені, на дверях ощадних кас висіли об'яви, які у дзеркальному відображенні сповіщали про хвороби касирів і несправність касових апаратів, останній сеанс у кінотеатрі, якщо зважити на афішу, закінчився півгодини тому, а наступний мав початись аж за дві години. Людей на вулиці було небагато. У скверику хлопець і дівчина, обійнявши одне одного за стан, уважно вивчали виробничі показники провідних підприємств міста.

Незатишно було в задзеркальному просторі, хоча квазар С50014+81 й шмагав променями як тільки міг. І – нічого схожого з країною з оповідань Л. Керрола.

Місто було звичайнісіньке і невиразне. Де ховаються від нас надії? В тім краї, де далечінь ясна, – в бездонних дзеркалах. Там втілюються надії. Не вкриє їх імла в бездонних дзеркалах...

Смішно. Так гадають невігласи. І там не менше зла, та й тепла не більш. Бездушні дзеркала.

Ідучи повз краєзнавчий музей – стародавню будівлю, увінчану вежами, прикрашену ліпленими карнизами, поточеними ерозією лев'ячими головами й напівголими богинями, що з двох боків обіймали нішу з погано затинькованим вензелем, – Едгар зупинився й штовхнув масивні двері з лаконічною табличкою "діхВ". Двері важко відчинилися, й Едгар зазирнув до середини. Всередині нічого не було. Тобто, зовсім нічого.

– Та-ак, – протягло мовив Едгар і відпустив двері. Грюкнувши, двері повернулися на вихідну позицію, заховавши оте ніщо, яке за ними перебувало.

Поміркувавши, Едгар зрозумів, що так воно й має бути, і надалі не вдавався вже до спроб будь-куди зазирати.

В задзеркальному просторі діяли свої задзеркальні закони.

Незатишно було Едгарові в задзеркальному просторі. Може, тому незатишно, що шляхи в цьому просторі нікуди не вели. Точніше, вели в нікуди. Оберталися на ніщо. І той, хто йшов одним із цих шляхів, теж міг обернутися на ніщо. Навіть якщо шлях той був міською вулицею, яку з двох боків обступали магазини, ательє та ощадні каси.

Едгар дуже швидко усвідомив це і намагався не відходити далеко від ресторану "ансеВ". Він іще раз пройшов повз скверик з показниками виробничих досягнень, почув позад себе чиюсь квапливу ходу. Обернувшись, Едгар виявив Блакитного Лицаря. Лицар, як і перед цим, був у джинсах, у розстебнутій, надітій на блакитну "олімпійку", чорній блискучій куртці та в блакитній спортивній шапочці. На плечі в нього був знайомий уже спис.

– Салют! – гукнув Блакитний Лицар, наблизившись до Едгара. Його голосовим зв'язкам, як видно, не завадило морозиво. – Вимірюємо стометрівку?

– Щось на зразок того, – ухильно відповів Едгар.

– Зрозумів, що ти не зрозумів. – Блакитний Лицар скинув з плеча спис і, картинно відкинувши руку, сперся ним в асфальт. – Стометрівкою аборигени називають п'ять кварталів цієї популярної вулиці міста, улюбленого місця прогулянок і зустрічей. Коли ти ніяк не можеш застати вдома приятеля чи подругу, коли ти не можеш додзвонитися до них на роботу, – виходь надвечір на стометрівку і раніше чи пізніше ти зустрінеш приятеля біля коктейль-бару, а приятельку – в скверику з іншим. Така чудна властивість стометрівки – тут повсякчас щось губиш і щось знаходиш. І якщо ти тиняєшся тут, щоб зустріти ту свою пасію з кафе, в якої я допіру позичив пакуночок, – правильно чиниш. Вона неодмінно буде тут, а як не буде її, то буде інша. І не гірша.

Блакитний Лицар засміявся, задоволений своїми розпатякуваннями.