Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

Він вочевидь був чимось збуджений.

– А ви куди прямуєте? – спитав Едгар, позираючи на списа.

– Ет! – відмахнувся Блакитний Лицар, але потім усе ж ткнув себе списом поза плечі. – Подуріли трохи заради суботньої днини. Там, у Камелоті, місті славному. Двоє зламаних ребер, чотири вибиті суглоби й одне відрубане вухо... І зауваж, жодного трупа! – Блакитний Лицар з відразою сплюнув. – Дожилися! Скоро битимемося на авторучках! На скорозшивачах! Кидатимемо у воду цеглини, і на воді розходитимуться не кола, а прямокутники. Гаразд, не в тім річ. Живи, як я. Головне що? Головне – жити, ні про що не думаючи. Робота? Не суперечу, робота, але така, щоб відпрацював – і забув. Без проблем. Далі що? Спорт. Трохи роботи, трохи спорту. Для себе. Для підтримання тонусу. Щоб не втратити форми. Списом помахати. – Він помахав списом. – Але не калічитися. Не робити культу. Далі що? Далі – розваги. Дозвілля. Для себе. Ти в гості – до тебе гості. Трохи варнякання, трохи питва, трохи музики. В пивниці пострибати. Але в міру. Знову ж таки не робити культу. Не перебирати через край. Іще що? Все. Вистачить вище голови! І ніяких проблем. Повір мені, маю досвід. І, як бачиш, процвітаю. Живу, як птахи небесні. І голови собі не морочу, та й іншим теж. Отож, настійливо рекомендую. Бувай здоровий!

Урвавши так несподівано свій монолог, Блакитний Лицар узяв списа і бадьорою ходою пішов собі, насвистуючи мелодію з репертуару вокально-інструментального ансамбля ресторану "ансеВ". Блакитний Лицар пристосувався жити без проблем. Безтурботна, далека від будь-яких сумнівів людина, оточена налагодженим побутом. Але Америку наших душ, можливо, ще не відкрито...

На високий ґанок ресторану на тому боці вулиці вийшли двоє. Сірий Чоловік, похитуючись, тримався за рукав Двійника і з досить-таки понурим виглядом щось йому втовкмачував. Двійник слухав неуважно, позираючи знічев'я на небо з його знемагаючим квазаром, і страдницьки морщив лоба.

Едгар квапливо відвернувся, перетнув тротуар і пірнув у найближчу вітрину дієтичної їдальні, що так само була виходом із задзеркального простору.

Вийшов він досить удало, та, мабуть скло вітрини було не найвищого гатунку, бо Едгар опинився в порожнечі. В тій самій сірій порожнечі, де оце нещодавно вранці йшли двоє, прямуючи чи то до тролейбусної зупинки, чи то на прогулянку серед кілець Сатурна, чи то ще кудись.

По якомусь часі (якщо час буває в порожнечі) він виявив поруч себе Юдіф. Вона була в тій-таки самій славнозвісній сукні.

– Я шукаю Ельзору, – мовила Юдіф.

– Я писав це ночами, – озвався Едгар.

– Вночі пишеться ліпше, як удень, – мовила Юдіф.

– Якщо є про що писати, – відповів Едгар.

– Ельзора... Там пишуть усі, – мовила Юдіф.

– А хто ж читає? – спитав Едгар.

– Там пишуть для себе, – відповіла Юдіф.

– Хіба це так потрібно? – спитав Едгар.

– Розмова з самим собою необхідна. Кожен пише для себе, а тим часом, "пишу, творю – отже, живу".

– А хіба це потрібно?

– Потрібно, – відповіла Юдіф. – Дуже потрібно тому, хто пише. Потрібно для себе. Щоб писати не прикидаючись, не намагаючись зобразити почуття, що їх ти не зазнав. Писати саму правду. Для себе. Бути чесним з собою. До краю. Писати, коли хочеш, що хочеш і як хочеш, але тільки для себе.

– А чи це потрібно?

– Ти зануда, любий – ніжно відповіла Юдіф. – Ти меланхолік, скиглій, дуже схильний до рефлексії і завжди ширяєш у якихось перпендикулярних світах.

– Може, й так, – мовив Едгар. – Може, я не хапаю зірок з неба і тверезо оцінюю власні здібності, а проте, як мені здається, я все ж трохи ближчий до неба, ніж до землі. Принаймні мені страх як хочеться вірити в це.

– А ти й вір, любий. Вір! І пиши для себе. Пиши, якщо хочеш. Тільки знайди Потрібні Речі,

– Спробую, – відповів Едгар.

– До зустрічі, – мовила Юдіф.

І зникла.

Після цього, звичайно, з'явився Сірий Чоловік з Двійником. Обійнявшися, вони густо видихали "Ізабеллу", й Едгар вважав за краще залишити порожнечу, бо в ній ставало зовсім не порожньо.

А день тим часом хилився до вечора. Сонце, побоюючись, що його примусять зостатися на другу зміну, квапливо пірнуло за дахи. Сонцеві явно не хотілося світити завжди і світити скрізь. На чати ставали сутінки. І на підтвердження взаємозв'язку між усім сущим похолодало.

Едгар ішов тихим провулком, намагаючись не висуватися з затінку і не наступати на освітлені квадрати, що падали на асфальт з вікон будинків.

За чорною чавунною загорожею простяглося неозоре подвір'я. Ні, тепер подвір'я не здавалося вже неозорим і причина тут була аж ніяк не в сутінках, що робили простір меншим. Подвір'я було невелике, дуже звичайне; подвір'я скулилося й постаріло під вагою років, і будинок у глибині подвір'я так само був дуже-дуже старий і ладен був упасти від удару чавунного кулака, що висів на сталевому тросі. В кутку подвір'я лежали купи будівельного сміття, і давно-давно згнив у землі трояндовий кущ, який сповіщав колись своїм цвітом про прихід тепла.

Що вдієш, зміни – атрибут буття.

Певно, він вимовив ці слова, бо йому відповів знайомий лагідний голос:

– Авжеж, любий Едгаре, зміни – атрибут життя.

Юдіф стояла в затінку під великою тополею біля огорожі у своєму звичайному ветулійському вбранні й тримала в руці той самий меч.

– Але ж ти не змінюєшся, – тихо промовив Едгар, силкуючись роздивитись у сутінках вираз її очей.

Очі в Юдіф були сумні.

– Зміни – атрибут буття, любий Едгаре, – з притиском промовила вона знову.

Й Едгар зрозумів.

– Тобі не холодно? – спитав він дуже обережно, так, наче слова були створені з найтоншого кришталю й могли з дзенькотом розбиватись об чавунні грати огорожі, розсипатись по тротуару.

Юдіф хитнула головою.

– І не треба мене жаліти, любий Едгаре. Я справді нічого не можу вдіяти, і ти нічого не можеш змінити, і повір: так краще. Набагато краще. Адже бувають явища і речі, котрі не можна змінити. А хто тобі сказав, що мені погано? Хіба мені може бути погано?

– А мені? – прошепотів Едгар.

Юдіф підійшла зовсім близько, підвела до нього обличчя, і в її очах відбилося вечірнє небо. Вона легенько провела пальцями по його бровах й одразу ж відхилилась від нього і сперлася на меч.

– Лю-у-бий Едгаре, – проспівала Юдіф. – Та ж я завжди з тобою. І погодься, що для цього не конче потрібно бути весь час поруч, перед очима. Адже правда?

– Правда, Юдіф...

– І не треба мене жаліти, любий Едгаре.

Вона ніжно дивилась йому в очі, а тоді перевела погляд на щось поза його спиною, і Едгар зрозумів, що час вичерпано.

– Доконечно потрібне вже чекає, – карбуючи слова, промовив ззаду знайомий уже трохи хрипкий голос.

Едгарові страшенно хотілось озирнутися й побачити нарешті того, кому належав цей голос, та він знав, що то марна річ. Він усе ж обернувся, просто через упертість – і, звісно, нікого не побачив.

Подумайте самі: ну як можна побачити Хрипкуватий, Але Не Позбавлений Приємності Голос? Так само, певне, як можна почути асиметричне, та не позбавлене приємності обличчя або відчути запах фіалкового, не позбавленого приємності кольору. І таке інше.

– Ну от, – мовила Юдіф. – Прогулянка наближається до кінця. Я піду через подвір'я, а то незручно якось походжати вулицями з таким озброєнням. І кинути не можна, розумієш, любий?

– Я розумію, – відповів Едгар. – Я все-все розумію. І я дуже щасливий, що все-все розумію.

Юдіф знову підійшла до нього, легенько доторкнулася своїми губами його уст, і зникла, щезла в темряві за чорною чавунною хвірткою. Востаннє брязнув об чавун її меч – і все затихло.

Ні, звичайно, не все затихло. Провулком так само йшли перехожі, інколи проїжджали таксі й особистий автотранспорт, з вікна другого поверху на протилежному боці провулка стишено линула на тротуар електронна музика, а до Едгара підходили двоє, з яких один ішов твердо, підтримуючи другого під лікоть, а другий ішов трохи похитуючись, зашпортуючись на вибоїнах у тротуарі й розслабленим голосом, інколи затинаючись, декламував римовані слова.

– Пестливий холод шле височина, – декламував розхристаний. – Прозора даль... Врочи... Врочиста, тиха і ясна моя печаль. Печаль холодна і спокійна – навіки, – нем... немов безодня неба мрійна і чиста, мов сніги. Завжди зі мною, як той ві... той вітер, як шерхіт, не вщухає ні на мить, як день з прозорістю ясною, як шум дощу, небес б-блакить. Зі мною, зі мною...

Едгар передбачливо зостався в затінку, і двоє пройшли повз нього, й Едгар чув, як перший неголосно втовкмачував другому:

– Ну, досить. Чуєш, ти, поете-самоуку? В носі вже свербить від рядків твоїх римованих. В-версифікатор! – останнє слово пролунало, як лайка. – Кинь це ганебне діло і роби краще щось корисне. Посади город. Знову ж таки упорядкуй свою квартиру. Кафель, мийні шпалери і таке інше. Або книжки колекціонуй. Повні зібрання. Позгрібай усе своє базграння і здай на макулатуру – навзамін щось путяще одержиш.

Едгар стояв, аж поки їхні голоси змовкли віддалік, і пішов слідом. Він, звісно, впізнав у цій парочці Двійника і Похмільну Особу – Сірого Чоловіка, і не мав особливого бажання спілкуватися з ними. Він і так надто часто спілкувався з ними.

Провулкові не було кінця, і Едгар усе йшов повз освітлені вікна й під'їзди, повз паркани й куточки відпочинку, повз продовольчі магазини та стенди міськдовідки. Затишно світили ліхтарі, над ліхтарями, випереджаючи Едгара, неквапливо пролинув знайомий уже НЛО з псевдо-Вантажником на борту.

Едгара схвилював той шлях до опанування земної цивілізації, що його обрали наші побратими з 62-ї зірки Лебедя. Ніяка розвідка згори, збоку чи знизу не може дати того, що дає погляд зсередини. Другу голову маскують, виготовляють копію земного паспорта з пропискою даного населеного пункту, через відповідні канали пробивають місце вантажника в магазині "Дитячий світ" – і можна, не привертаючи нічиєї уваги, спокійно спостерігати, діставати, аналізувати, робити висновки. Щоправда, не виключена небезпека так ужитися в образ, що скотишся до перепродажу через службовий вхід дефіцитних товарів масового попиту, а такий продаж є дією протизаконною.

Авжеж, погляд зсередини – вигідна річ. І хто знає, скільки справжніх землян ходить сьогодні вулицями нашого міста? Може, ми, й гадки про те не маючи, часом цілий день спілкуємося лише з представниками Альдебарана і Сіріуса, Гемеш і Фомальгаута, Проціона й Канопуса і довірчо розповідаємо їм про свої клопоти і турботи, ділимося радощами і обмінюємося враженнями.