Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » З Елеанор Оліфант усе гаразд 📚 - Українською

Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

378
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З Елеанор Оліфант усе гаразд" автора Гейл Ханімен. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 86
Перейти на сторінку:
будинки, де я жила, а іноді мені перепадали сендвічі та стерпні товариші.

Я довільно розгорнула книжку, так, як люди крутять лотерейний барабан. Це була основна сюжетна лінія: Джейн вперше зустрічає містера Рочестера, лякає його коня в лісі, від чого Рочестер падає на землю. Пілот — гарний пес з тямущими очима, також тут. Якщо книжка і має ваду, то це невелика кількість згадок про Пілота. У книжці не може бути забагато собаки.

Джейн Ейр. Дивна дитина, яку важко любити. Самотня єдина дитина. Мусила боротися з таким болем у юному віці — після смерті, після відсутності любові. А наприкінці містер Рочестер постраждав у пожежі. Мені знайоме це відчуття. Усі вони.

У найтемніші години ночі все здається моторошним, але я була здивована почути сердитий пташиний спів. Бідолашні створіння, певно, взагалі не сплять, бо влітку сонце майже не ховається. У напівтемряві, у повній темряві, я пам’ятаю, я пам’ятаю. Не сплять у тінях, серцебиття двох маленьких кроликів, подих як ніж. Я пам’ятаю, я пам’ятаю… Я заплющила очі. Повіки — то просто фіранки із плоті. Твої очі завжди «увімкнені», завжди дивляться, тому коли їх заплющуєш, то бачиш замість світу тонку шкіру внутрішньої частини повіки з прожилками. Дуже тривожна думка. Якщо я довго думатиму про це, мені, мабуть, захочеться вирвати свої очі, щоб перестати дивитися, щоб перестати постійно бачити. Те, що я побачила, не може стати небаченим. Те, що зробила, не можна відмінити.

«Думай про щось приємне», — сказали б одні з моїх прийомних батьків, коли я не могла заснути або коли прокидалася серед ночі, вкрита від жаху липким потом, ридала й кричала. Банальна порада, але час від часу вона може бути ефективною. Тому я почала думати про пса Пілота.

* * *

Але я таки заснула — неможливо не відключитися принаймні на хвилину-дві, — та, втім, не виспалася. Неділі для мене «мертві дні». Я намагаюся спати якомога довше, щоб минуло більше часу (певно, старий тюремний трюк, дякую за підказку, матусю), але літніми ранками це непросте завдання. Коли о десятій задзвонив телефон, я не спала вже кілька годин. Я встигла помити ванну кімнату і підлогу на кухні, винести сміття і поскладати всі банки у шафі так, щоб етикетки на них були в алфавітному порядку і стояли одним боком. Я відполірувала обидві пари взуття. Прочитала газету і розв’язала всі кросворди і загадки.

Перш ніж заговорити, я кахикнула, адже збагнула, що не промовляла жодного слова вже майже дванадцять годин, відколи сказала водієві таксі, де мене висадити. Насправді це непогано. Зазвичай я не розмовляю відтоді, коли називаю водієві автобуса свою зупинку в п’ятницю ввечері і аж до моменту, коли вітаюся з його колегою в понеділок уранці.

— Елеанор?

Звісно, це був Реймонд.

— Так, це вона, — мовила я, з нотками злості. Заради бога, кого іще він очікував почути?

Реймонд кахикнув: бридкий курець.

— Гм-м-м, так. Я просто хотів тобі сказати, що сьогодні знову піду провідати Семмі, і хотів запитати, чи не хочеш ти піти зі мною?

— Навіщо?

Він замовк на мить — дивно. Навряд чи це можна назвати складним запитанням.

— Ну… я зателефонував у лікарню, і мені сказали, що йому значно краще — він прокинувся, а ще його перевели в загальну палату. Я подумав… мені здається, буде мило, якщо він познайомиться з нами. Раптом він захоче дізнатися, що з ним сталося.

Я думала повільно і не мала часу обміркувати наслідки. І перш ніж я збагнула, що відбувається, ми домовилися зустрітися в лікарні в обід. Я поклала слухавку і глянула на годинник, який висів у вітальні над каміном (я купила його в крамниці Червоного Хреста: яскраво-блакитний круглий каркас, кругла рама, могутні рейнджери; мені завжди здавалося, що він додає вітальні відчуття стильної joie de vivre[6]). До зустрічі в мене було кілька годин.

Я вирішила як слід підготуватися, тому уважно подивилася на себе в дзеркало, поки нагрівалася вода в душі. Чи зможу я колись стати музою для музиканта? Цікаво. Узагалі, хто така муза? Звісно, мені були знайомі класичні алюзії, але в сучасному практичному світі муза здавалася звичайною привабливою жінкою, з якою виконавець хотів переспати.

Я замислилася про всі ці картини: чуттєві діви, що лежать у спокусливій величі, тендітні балерини з величезними ясними очима, утоплені красуні в білих облиплих сукнях, оточені квітами на воді. Я не була ні спокуслива, ні тендітна. У мене було звичайне тіло і звичайне обличчя (принаймні з одного боку). Цікаво, а чоловіки дивляться в дзеркала і розмірковують про щось таке? Коли вони розгортають газету чи дивляться фільм, невже їм показують лише дуже вродливих юнаків? І чи змушує їх це почуватися заляканими й гіршими, тому що вони не такі молоді чи не такі привабливі? Та чи насміхаються з вродливих чоловіків, читаючи газетні статті, якщо самі набрали вагу чи їхній одяг не такий модний?

Звісно, усе це риторичні питання.

Я знову поглянула на себе. Я здорова, і в мене сильне тіло. У мене є мозок, який добре працює, і голос, щоправда, не надто мелодійний: вдихання диму впродовж усіх цих років незворотно пошкодило мої голосові зв’язки. У мене є волосся, вуха, очі і рот. Я жінка, ні більш, ні менш.

Навіть потворний бік мого обличчя — моя пошкоджена половина — був кращий за альтернативний варіант, тобто загибель у пожежі. Я не згоріла до попелу. Я вийшла з полум’я, ніби маленький фенікс. Я помацала шрами, ніжно торкаючись країв. «Я не згоріла, матусю», — думала я. Пройшла крізь вогонь і вижила.

На моєму серці залишилися такі ж потворні і щільні шрами, як і на моєму обличчі. Я знаю, що вони там. Сподіваюся, у ньому ще є непошкоджена тканина, ділянки, крізь які любов може заходити і витікати. Сподіваюсь на це.

9

Реймонд сидів біля входу до лікарні. Я побачила, як він нахилився, щоб запалити цигарку жінки в інвалідному візку — вона була під’єднана до крапельниці, отож мала змогу руйнувати своє здоров’я і водночас тринькати гроші платників податків, які намагалися його відновити. Реймонд розмовляв з нею, поки вона курила, випускаючи хмари диму. Він нахилився вперед і щось їй сказав, і вона засміялася, а потім ця стара почала хихотіти, і сміх цей зрештою перетворився на затяжний кашель. Я обережно підійшла до них, побоюючись, що шкідлива, згубна хмара може огорнути мене. Він помітив, що я наближаюся,

1 ... 19 20 21 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З Елеанор Оліфант усе гаразд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З Елеанор Оліфант усе гаразд"