Читати книгу - "За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова"

Безпосередність і прямота хлопця імпонували мені.

- Розваги мене не цікавлять, а як у селищі з роботою? Знайти складно?

- З роботою непросто, це правда, та ще й для дівчини. Ми от з хлопцями на заводі працюємо.

- А школярам тепер дозволяють повноцінно працювати?

Від мого запитання Ярослав, здавалося, сторопів.

- Школярам? - повторив він, поморщився і криво посміхнувся. - Мені дев'ятнадцять і я вже рік як працюю, сам себе забезпечую, ще паралельно заочно вчуся в інституті.

- Чудово, - я з повагою подивилася на Славка, - ти молодець.

Він тільки знизав плечима. Саме у цей час закипів чайник, Хлопець випередив мене і сам зняв його з плити.

- Ти йди, Надю, сідай за стіл, а чай я розіллю, - він мило посміхнувся і, підхопивши підставку, пішов за мною на кухню. - Щодо роботи для тебе... якщо хочеш, я розпитаю тут декого.

- Хочу, звісно.

- А що ти вмієш, із чим би впоралася?

Ось тут я розгубилася: хіба в глушині може стати в пригоді моя гра на фортепіано? До того ж і грати мені лікарі поки що дозволили зовсім потроху...

- Я добре співаю і танцюю, але, найімовірніше, ці вміння ні до чого..

- Класно, - видихнув хлопець, - є в мене одна ідея, але нічого обіцяти не можу.

- Дякую.

- Поки що нема за що.

- Я бачу, ви порозумілися, - усміхнулася тітка Люба, коли ми пройшли до столу.

- Молодь завжди знайде спільну мову, - кивнула Світлана Олегівна.

Я сіла поруч із нею та подякувала Ярославу, коли він подав мені чашку з гарячим напоєм. Степан зі свого боку посунув ближче  до мене шматок пирога. Славко лише кинув на нього короткий погляд з-під широких брів, але нічого не сказав. Схоже, ці двоє по життю суперничали, але, мабуть, пікіровки дружити їм не заважали.

Хлопці почувалися в тітки Люби розслаблено, по-домашньому, було зрозуміло, що в цьому будинку вони часті гості.

- Надю, з моїм племінником ти вже знайома, а це його друзі: Сашко, Павло, Іван і Степан, - господиня по черзі вказувала на присутніх молодих людей.

Хлопчаки доброзичливо усміхалися, хтось кивав, коли називали його ім'я, хтось підморгував. Далі за столом пішли обопільні розмови про роботу, навчання, хобі та багато іншого. Я намагалася підтримувати спілкування, компанія справді зібралася приємна і їхня цікавість мене не бентежила. У консерваторії серед студентів я звикла до палких поглядів, до чоловічої уваги і мене вони не хвилювали. Як, зрештою, не чіпали й зараз. Лише один Дан змушував моє серце шалено битися, його глибокий сірий вир погляду затягував без залишку і з нього не хотілося вибиратися, лише від його дотиків думки плуталися, а подих збивався.

Та тепер у випалену частину моєї душі емоції просто провалювалися, не викликаючи ні задоволення, ні неприязні. Домінувала порожнеча, хотілося лише поморщитися від легкої досади, бо мені абсолютно не потрібна була нічия зацікавленість у моїй персоні. Від слова зовсім. Усі почуття мовчали. І іноді, ось, як зараз, я відчувала себе всередині неживою, зайнята справами була лише моя оболонка. Рухалося, говорило, усміхалося тіло, а душа загубилася. Гарне життя залишилося десь там, у минулому, і справжня Андріана теж. А тут, серед чужих людей, сиділа Надя і вона не знала, хто вона та що їй робити далі. Ця дівчина була іншою: загубленою, поламаною й слабкою, як ніколи.

Посиденьки тривали ще довго, я, пославшись на втому, побажала всім доброго вечора та пішла до відведеної мені кімнати. Після душу стало легше, знемога відступила, я ввімкнула свій ноутбук, спробувала працювати, але мережа була слабкою, інтернет ловився погано. Натягнувши піжаму, взяла з етажерки якийсь роман і сіла на ліжко. Відкрила першу сторінку та майже одразу закрила - думки пурхали неспокійними птахами, зосередитися на читанні не виходило. Єдине бажання засіло в грудях скалкою: якби можна було повернути колишнє життя назад, просто вчитися, просто жити... Не зустрітися з Даном, ніколи не знати Чорного і всього того болю, що довелося витерпіти. Найбільше на світі хотілося повернутися додому, у рідні стіни, у нашу з мамою квартиру. Я так хотіла додому, якби можна було - пішки бігла б. Я мріяла піти на пари в консерваторію, у мене тремтіли долоні, так хотілося доторкнутися до піаніно, пробігтися пальцями по клавішах. Я мріяла зустрічатися з подругами,  спілкуватися з ними, як раніше. Як раніше... Єдине бажання було нездійсненним.Тепер у рідне місто і колишнє життя мені дорога закрита назавжди і як колись вже ніколи не буде. 

Усвідомлення неповернення напустило хвилею і я зігнулася навпіл від нової порції болю. Цієї ночі я не змогла заснути, так і сиділа на ліжку, хитаючись, немов маятник з боку в бік. Сон милостиво прийшов лише під ранок, але спокою все одно не приніс, бо мені знову наснився Дан. Цього разу по-іншому, він не кружляв мене, обіймаючи та тримаючи на руках, уві сні я не бачила його, нас розділяла велика стіна. Ні він до мене, ні я до нього не могли перебратися. Я чула лише його голос, що гукав мене: "Де ти? Де ти? Де ти?"

Дан.

Серед ночі пролунав дзвінок, Дан дотягнувся до тумбочки й глянув на дисплей - дзвонив Женя, хакер, який працює на нього.

- Здоров, босе.

- Здоров, Жека, що в тебе?

- Перелопатив усе по новому, як ти просив. Глухо, тільки на Центральному залізничному на камерах миготить дівчина, можливо Лісовська, стверджувати не можу, але ти казав чіплятися за найменший натяк.

- Усе правильно.

- Подивишся, Дан, я записи вже скинув тобі.

- Добре.

- Чекаю дзвінка з відповіддю.

Данило підскочив із ліжка, босоніж швидко пройшов до свого кабінету і ввімкнув ноут. Женька надіслав записи кількох камер, на відео миготіла струнка дівчина з дорожньою сумкою. Дан налаштував відео на уповільнений перегляд: вона ховала обличчя й волосся під капюшоном і явно навмисне відверталася від камер. Не розгледіти хто це. Дан перемотав далі, так, незнайомка - блондинка, ось одне пасмо вибилося з-під капюшона і ковзнуло по плечу. Дівчина тут же постаралася заховати коси, вона нервувала, поспішала... Складалося враження, що тікає від когось. Дивно... Дан придивився: фігура дуже схожа, а ходу визначити складно, бо дівчина несла великий багаж. Андріана ходила легко. Стоп... а це що? Гіпс? Чоловік насупився, поставив запис на паузу та збільшив зображення: так, справді, ліва кисть у гіпсі. Коли востаннє вони з Андріаною бачилися, вона була жива і абсолютно здорова. Нісенітниця якась. Дан знову переглядав відео, нервував, підіймався з крісла, ходив кімнатою та знову дивився. Ні, на записі не вона, не Метелик, найімовірніше, це просто чимось схожа на неї блондинка. Чоловік відкинувся на спинку крісла, дивлячись незрячим поглядом на застигле зображення, усередині все боляче стягнулося у вузол - знову невдача, чергова за останній місяць. Андріана мов у повітрі розчинилася. Зачинивши кришку ноутбука, роздратовано потер лоба.

Ранком пролунав дзвінок, побачивши номер батька, Данило жадібно схопив гаджет.

- Сину, доброго ранку.

- Та вже не знаю, чи добрий той ранок.

- Чую, що не спиш.

- Так, вкотре передивлявся записи камер.