Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ дванадцятий. Крок до порятунку.

Застілля було гамівним та затишним, як би я не бажала погоджуватись з цим. Друзі та родичі Оразова майже нічим не відрізнялись від інших особин, яких нарікали рідними людьми попри їхню недосконалість. Були серед присутніх й улюбленці усіх, та ті, хто намагався триматися у своїй шкарлупі, не видаючи звуків без нагальної потреби. 
Літні люди відверто показували своє незадоволення чиєюсь поведінкою, як й прогресивна молодь, що встигла поділитись на невеличкі компанії по спорідненості інтересів. Дільзода все ще залишалась наймолодшою серед усіх й наситившись вечерею, підслуховувала чужі розмови. 
Даміль, як і очікувалось, встигав розмовляти з усіма гостями, особливо чоловіками, та все ж не забував про мою присутність. Він раз по раз підсипав на мою тарілку овочі, м'ясо та підливу, не зважаючи на те, що я навіть не встигала з'їдати все це. Торкався мого попереку та спини, а інколи й перевіряв чи достатньо закутані мої ноги у плед, та чи не змерзла я. Від такого піклування мені все більше здавалось, що я не заслуговую на таке ставлення, тому що не хочу, щоб моє серце тануло під дією його чарів. 
Ветеринарний лікар, на якого я кілька разів переводила свій погляд, одразу підходив до нас і перепитував про моє самопочуття. Він, як і Даміль, сподівались, що я витримаю таке навантаження, але не здогадувались, яка я гарна акторка. Ще один чоловік, на якого я інколи покошувалась своїми очима, був Ілай. Того монстра я повинна була контролювати й знати, де він знаходиться та що робить. Інші ж члени родини Оразових не мали для мене такого значення. 
Я відчувала, як Лейла пропалює мене своїм ненависним поглядом, коли Даміль проявляв до мене ознаки уваги. Вона згорала від ревнощів і навіть не намагалась приховувати ці емоції. Та й оточення ніяк не реагувало на некоректну та відверто – зневажливу поведінку красуні. 
Перші кілька годин були важливими для мене, тому що користуючись ними, я змогла дізнатись, де і які двері у домі залишаються відчиненими. Дехто з чоловіків мав звичку виходити на перекур трохи далі від старших жінок, тому для них головні двері та хвіртки були завжди прочиненими. Мені залишалось лише знайти спосіб, як переконати Даміля у своїй нездатності утнути щось. 
– Даміль, – торкнулась його плеча й удала, що відчуваю слабкість та запаморочення. 
– Тобі погано? – на обличчі Диявола з'явились ті емоції, які викликали в мені лякливі спазми серця. Він здавався занепокоєним й одним помахом руки, прикликав до себе свого друга, який не забарився й одразу підбіг до нас. 
– Моя голова знов стискається. – шепочу ледь чутно і схиляюсь до Даміля. Він повинен повірити в те, що мені настільки погано, що я готова просити в нього допомоги. Я повинна робити те, що робила у дитинстві, коли намагалась отримати від свого батька прихильність, жалість чи співчуття. І це подіяло. 
– Можливо, це не була найкраща ідея, дозволяти тобі так довго знаходитись на свіжому повітрі. – підхопивши мене на руки, Даміль нічого нікому не пояснюючи, поніс мене в дім. 
– Не хвилюйтесь! – вигукнув Айхан, перш ніж приєднатися до нас у вітальні. – Лавіка все ще відчуває деякий дискомфорт та перевтому. Але ми тримаємо її стан під контролем. 
– Я віднесу тебе у кімнату. – зітхнув Даміль, вирішивши, що не буде опускати мене на диван. 
– Зачекай. – притуляю долоню до рота і заплющую очі. А за мить змушую себе імітувати позиви на блювання. 
– Залиш її на дивані. – запропонував Айхан, – ти не встигнеш донести її до ванної кімнати. Нехай посидить трохи тут. Її вестибулярний апарат занадто чутливий. 
– Якщо їй необхідно полежати, то краще це зробити в кімнаті. – заперечив Даміль, та все ж прислухався до поради свого друга і неохоче опустив мене на диван. Він простяг руку до кількох пледів, які лежали на підлокітнику і були запасними покривалами для гостей, які сиділи на подвір'ї й могли їх потребувати за необхідності. 
– Не закутуй її у тепле. – відказав Айхан, звільняючи мої плечі від пальта. – Їй потрібно охолонути. Якщо вона відчуває запаморочення чи нудоту, краще не затепляти її тіла. 
– Що треба зробити, щоб вона відчула полегшення? – так само занепокоєно запитував Даміль, допоки я грала роль «мрущого». 
– Дозволь, я спочатку огляну її, а потім вже вирішимо, що робити. – ветеринарний лікар промацав мій пульс і почав оглядати видимі слизові оболонки обличчя. – це явне перенапруження та забагато стресів на фоні струсу. – підсумував він і підклав подушку мені під голову, допомагаючи прийняти напівсидяче положення тіла. 
– Тобі видніше, друже. – зітхнув Даміль, не відводячи від мене свого сканувального погляду, ніби намагаючись знайти брехню в моїй поведінці. 
– Даміль, ти йди до родини, а я побуду з Лавікою. Як тільки вона відчує полегшення, я покличу тебе. – запропонував Айхан. 
– Я залишусь. – сухо відрізав Даміль, й цим ледве не вибісив мене. 
Я з останніх сил тримала свою акторську гру на рівні переконливості й почала на повні груди вдихати повітря так, як роблять ті, кого ось-ось знудить. 
– Дам, – покликала Лейла, щойно приєднавшись до нас. – мама Зульфа кличе тебе. Вона хоче поговорити з тобою про твою наречену. 
– Перекажи, що я прийду як тільки переконаюсь, що з моєю нареченою все добре. – прохолодно відповідав Диявол. 
– Дам, це прояв неповаги. – нагадала Лейла, але досить спокійно. – мама Зульфа оцінить твою поведінку за дитячу. Ти ж знаєш її. Вона може пожалітись іншим і тоді почнеться ґвалт. 
– Друже, йди. – підтримував Айхан. – Поясни мамці особисто, що сталось і повертайся. Ми ж нікуди не подінемось. – в голосі Айхана прозвучала посмішка. – Лавіка не в тому стані, щоб пересуватись самостійно. – на моє чоло опустилась холодна волога тканина і я здригнулась усім тілом, цього разу зовсім не награно. – Це холодний компрес, – пояснив мені ветеринар. – він трохи полегшить головний біль і знизить температуру, як місцеву, так і загальну. 
– Я повернусь. – важко зітхнувши, Даміль все ж полишає нас з лікарем. 
Коли я переконуюсь, що окрім нас з Айханом у вітальній нікого не має, дозволяю собі розплющити очі. Та все ж намагаюсь удавати, що маю головний біль, мружачись та відводячи погляд то до стелі, то до підлоги. 
– Де твої знеболювальні? – запитав Айхан, викликавши всередині мене задоволену посмішку. – Не можна так довго терпіти біль. 
– У кімнаті. 
– У кімнаті. – повторює Айхан, сумніваючись у прийнятті правильного рішення. 
– На тумбі біля ліжка. – доповнюю свою відповідь і притискаю обидві долоні до скронь, натякаючи на посилення болю. 
– Добре. Я зараз принесу. – киває Айхан і не роздумуючи вже біжить сходами нагору. 
Як тільки він зник на другому ярусі сходин, я зірвалась з місця і швидко, але досить тихо, побігла до дверей. Тихенько відчинила їх і з завмиранням серця, вийшла на двір. Нічна прохолода вже сприйнялась по іншому. Моє тіло палало від жару, який викликала моя кип'яча кров, тому зовсім не реагувало на зміну температури середовища. 
Коли я наблизилась до тієї зловісної хвіртки, за якою минулого разу на мене чекав Ілай, то напружено простягла свою руку і відчинила її. Переконавшись, що ззовні немає нікого і нічого загрозливого, я зірвалась з місця і побігла вправо по дорозі, яка ледь була освітлена ліхтарями. Десь почулось гавкання собак, які першими зреагували на біглянку, що порушила тишу. А вже за мить з дому Оразових доносились панічні вигуки. 
Було і лячно, і незвично, і соромно. Я картала себе за те, що ввела в оману ветеринарного лікаря, який здавався хорошою людиною. Я збрехала усім, що відчуваю слабкість і головний біль та виправдовувала себе. А головне за що мені було соромно це те, що я використовую сукню матері Даміля, яка має значення для нього та усієї родини Оразових. 
Вулиця здавалась нескінченною. Поодинокі ліхтарі ледве освітлювали прогалини на асфальтованій дорозі, необережно вступивши в які, можна зламати не лише руки чи ноги, а звернути шию. Холод все ще не відчувався настільки, наскільки міг би, якби все було усипане снігом. Вечір був досить теплим, якщо можна його таким вважати. 
Коли зрозуміла, що з дому Оразових почали вибігати ті, хто за мить став би моїми переслідувачами, я звернула за ріг високого паркану й опинилась в цілковитій темряві поміж кущів та дерев. Застигла на місці та перевівши подих, продовжила рухатись вперед, не зважаючи на біль від підмерзлих гілок та гострих колючок. Чоловічі голоси, які здавались далекими ставали все ближчими й моє серце заходилось ще сильніше. 
«Лавіка!» 
«Лавіка!» 
«Лавіка!» 
Я не мала уявлення, куди мене виведе це проходження крізь терня, але не збиралась зупинятись. Насадження дерев та чагарників потрохи почали ставати менш ущільненими, допоки не відкрили мені дорогу до акуратної городини з невеличким сараєм, в який я не думаючи, забігла. 
Примостившись у куточку, я притулила коліна до грудей і обхопивши їх тремтячими руками, опустила голову. Сльози зрадницьки омивали щоки, реагуючи на голоси, які продовжували долинати звідусюди. В якусь мить мені здалось, що мої переслідувачі вже здогадались, де мене шукати та пройшли за мною крізь підмерзле насадження дерев та кущів. Я чула звуки ламаного гілля та лайливе незадоволення кількох чоловіків. Вони були зовсім поряд і будь-якої миті могли зайти до сараю. 
– Хррр. – почулось поряд. 
Лишень тепер я зрозуміла свою помилку. Шукаючи порятунку у випадковій споруді, я навіть не подумала про те, які небезпеки могли ховатись в ній. І найочікуванішою та зрозумілою була можливість наштовхнутись на сторожового собаку, який міг би переховуватись тут. 
– Хррр. 
Коли чиєсь тепле дихання здмухнуло моє волосся, а шкіру руки торкнулось щось прохолодне і таке вологе, я затамувала подих і ледь рухаючи головою, подивилась в жовті очі тварини, яка в темряві здавалась мені велетенським чудовиськом. Дивлячись немиготливим поглядом на звіра, я благала його про милість до мене й отримала те, чого просила. 
Охоронець сараю не зупиняючи свого гарчання, повільно вийшов надвір. Він викликав якщо не здивування, то такий самий страх, який мала я, у чоловіків, що вештались його територією. Мій неочікуваний захисник виявився розумною істотою і врятував мене від повернення до полону. А коли він відігнав непроханих гостей, то повернувся до мене й улігшись біля моїх ніг тихенько засопів. 
Як я заснула та як дозволила собі довіритись звіру з довгастою вовною, гадки не маю. Та коли прокинулась і розплющила очі, то зрозуміла, що притискаюсь до попелястої – чорної вівчарки, яка так само не мала уявлення, що нам робити далі. Повільно відсторонилась від собаки та подивилась довкола. Ранкове світло, яке просочувалось крізь щілини, дозволяло зрозуміти, що моїм прихистком став склад соломи, якою було заповнено майже весь простір. 
– Альма?! – почувся хрипкий жіночий голос і вівчарка схопилась з місця і вибігла надвір. – Де ти була, моя красуня? Чому не прийшла до хати? Чому не прийшла їсти? – продовжувала допитуватись господарка мого випадкового охоронця. – Що не так, дівчинко? Що не так? – скавчання тварини викликало інтерес жінки й коли вона відчинила двері до сараю, я заціпеніла на місці. 
Вівчарка швидко підійшла до мене та обійшовши мене навкруги, притулила голову до моєї лівої руки. Я погладила її морду і мимовільно посміхнулась. 
– Дитино, ти ледь жива. – промовила жінка і з сумом в кавових очах підійшла до мене. – Ходімо зі мною до хати. Ти вся захолола, бідолашна. – вона вже взяла мене за руку своєю теплою рукою та вмить відпустила. – Яка ж я недолуга! – вигукнула і стягнула з себе вовняну хустку. – Як ти змогла перенести такий холод?! – закутуючи мене у надзвичайно приємну тканину, жінка зазирнула в мої очі й посміхнулась так, ніби я була її небогою чи онукою. – Ходімо, моя мила. Я тебе відігрію. 
– Дякую. – зітхаю з полегшенням і довірливо йду з нею та Альмою. 
Як виявилось за сараєм було висаджено невеликий садочок з фруктових дерев, за якими було зведено двоповерховий будинок з блакитним дахом. Ми досить швидко пройшли до будинку, не зупиняючись й на мить. В домі була ранкова тиша, крізь яку чулось лишень дихання великого годинника на стіні вітальні, стрілки якого ритмічно відстукували секунди. 
– Ходи, моя мила. – жіночка підвела мене до м'якого крісла і наполягла на тому, щоб я сіла в нього. Вона витягла з комода, який стояв біля вікна та був прикрашений фоторамками різних розмірів, вовняний плед та накрила мене ним. – Посидь трохи, зігрійся, а я приготую чаю і щось поїсти. Добре, моя люба?! Спочатку ми тебе відігріємо, а вже потім будемо думати, що робити. 
– Чи можу я скористатись вашим мобільним телефоном? – запитую її, викликавши на зморшкуватому обличчі жінки подив та зніяковіння. 
– Ой, люба моя, я ж така стара, що не тямлю в тих телефонах. Але мій син, – вона подивилась на годинник і сплеснула долонями. – Ще зарано для його повернення, але він буде вдома о десятій. – прослідкувавши за поглядом жінки, дивлюсь на велику та малу стрілки годинника, які показують шосту годину ранку. 
– Що тут сталось? – почувся басовитий голос незадоволеного чоловіка, який з'явився одразу після озвучення свого запитання. 
– Альма знайшла цю бідолашну дитину у сараї. – повідомила жінка, підзиваючи до себе високого чоловіка п'ятдесяти — шести десяти років. Той шаркаючи ногами підійшов до нас ближче і важким поглядом з-під густих брів, подивився на мене. 
– Як звати тебе, дитино? – запитав чоловік. 
– Лавіка. – відповідаю спокійно, насолоджуючись теплом. 
– Мене можеш називати дід Амар, а мою дружину баба Айза. – відрекомендувався він і кивнув головою на жінку, яка мовчки побігла ставити чайник на вогонь. 
– Дуже приємно. 
– То, що з тобою сталося? – дід Амар сів у друге крісло навпроти й насупивши брови, продовжував розглядати мене, ніби вишукуючи щось. 
– Мене викрали. – сміливо відказую і напружуюсь усім тілом, очікуючи відповідної реакції. Та чоловік майже ніяк не відреагував на таку інформацію. 
– І ти втекла від викрадача? – киваю у відповідь. – І тебе розшукують. 
– Так. Та якщо мій батько буде знати, що я змогла втекти, то він, 
– Прийде за тобою. – завершив мою думку дід Амар. – То хто тебе викрав? 
– Я, – зітхаю, закусивши губу. Чи можна довіряти цьому чоловіку? Чи зможе він зрозуміти мою поведінку? Чи дозволить мені повернутись до батьків? А головне, чи знайомий він з Дамілем Оразовим? – не впевнена, що знаю. – відказую ледь чутно й опускаю очі. 
– Амаре, – вигукнула баба Айза. – не лякай дитину! Вона й так натерпілась. Дай їй відпочити. Он у неї рука перемотана, та й сукня у дитини зовсім не зимова, а вона усю ніч в сараї провела. – жінка поставила на столик тацю з кількома келихами ароматного чаю та печивом, а потім принесла нарізку з сирів та в'ялені фрукти з горішками. – поїж, дитино. – ласкаво запропонувала вона і сіла поряд з чоловіком трете крісло. У вітальні було чотири великих крісла замість дивана, які візуально збільшували простір. 
– Дякую. – з задоволенням взяла до рук гарячий келих і зробила ковток. 
– В тебе щось болить, дитино? – схвильовано запитала баба Айза. – Може треба викликати лікаря? 
– Ні! – різко заперечую, згадавши ветеринарного лікаря. – Не треба! 
– Добре — добре! – виставивши руки поперед себе, жінка стишила свій голос. – Не хвилюйся. Все буде добре, дитино. Наш син, як повернеться, то відвезе тебе до лікарні. У нього є машина, а тобі обов'язково треба потрапити на огляд до лікаря. – І либонь покарати треба тих, хто тебе викрав. – задумливо відказав чоловік і якось дивно оглянув мої руки, поки я грілась ними об кухоль. 
– То тебе викрали як наречену? 
– Так. – підтверджую його здогад, хоча сумніваюсь, що це було припущення. Думаю, в місті Н кожен знає, що саме означають такі браслети. 
– Тебе скривдили? – запитання прозвучало досить сухо, та це могло лише здаватись. 
– Не зовсім. – смикаю плечима і пояснюю. – Мене сильно вдарили, коли я намагалась втекти до цієї втечі. 
– Добре. – відказав чоловік і замовк. А от його дружина почала заспокоювати мене й обіцяла, що мій кошмар закінчився, й мені немає про що турбуватись. І я повірила. 
Коли мала стрілка на годиннику торкнулась позначки вісім, дід Амар пішов у своїх справах, вдягнувши на себе чорний жупан. А баба Айза полишила мене у кріслі, поки сама почала готувати їжу для свого сина, який повинен був повернутись о десятій ранку. Якби я не намагалась прислухатись до поради милої жіночки та зімкнути очей так і не вдалось. Я реагувала на кожен звук та шурхіт, очікуючи появи Оразова чи когось з його друзів, які розшукували мене. 
Ще за якихось двадцять хвилин мені закортіло підійти до світлин, які притягували до себе мій зацікавлений погляд. Пересвідчившись, що баба Айза зайнята готуванням їжі й не звертає на мене увагу, я підійшла до комода і провела очима по знімках. Нічого не викликало підозрілих відчуттів. Світлини з чорнявим хлопчиком та молодими дідом та бабою, якісь сімейні зустрічі, шкільний випускний, фотографія з друзями. І моє серце застигло. 
Сковтнувши грудку сухості та розчарування, простягаю руку до золотавої фоторамки й придивляюсь до облич молодиків, які обіймаючи один одного за плечі, посміхаються. Двох з шести друзів я впізнала. А коли знов повернулась до розглядання однієї фотографій де дід Амар та баба Айза стояли зі своїм сином, зрозуміла, до кого у будинок мене завела доля. 
Айхан. Друг Даміля Оразова. Ветеринарний лікар, який оглядав мене та надавав необхідну допомогу. Людина, яка не збиралась зраджувати своєї дружби. 
Поставивши на місце фоторамку, обертаюсь до баби Айзи, яка з гуркотом впустила кришку та зляканими очима дивилась на мене. Вона вже знала, що я не збираюсь вірити жодному її слову, як й не збираюсь чекати на повернення її сина чи чоловіка. Усі пазли зійшлись до купи. З однієї пастки я втрапила в іншу. 
– Послухай мене, дитино. – тремтячим голосом зверталась жінка, наближаючись до мене, в той час, як я поступово задкувала до дверей. – Не поспішай. Подумай. Тобі краще не тікати від Долі. Всевишній краще знає. 
– Можливо він знає, – киваю їй. – Та не йому вирішувати, і не вам. 
– Дитино, не говори того, чого ти не розумієш! – вигукнула баба Айза і зробила крок. 
– Дякую за ваше розуміння. – зітхаю й знов зриваюсь з місця та біжу до виходу. 
– Ой, дитино! Зупинись! Повернись! – гукала мене баба Айза. 
На дворі на мене чекала Альма. Вівчарка дивилась на мене сумним чи розважливим поглядом й зовсім не реагувала на заклики її господарки зупинити мене. Вона єдина, хто, відчувала мій біль та страх, а головне відчай, який засліпляв мої очі й надавав сміливості рухатись вперед. Не маю уяви, чому батьки Айхана не повідомили Оразових одразу про моє перебування у їхньому дому, але безмежно вдячна їм за це. Вони дозволили мені перепочити, хоча могли б ще рано вранці відправити мене до мого викрадача. 
Можливо мені вдалось перехитрити Долю та вибороти свою свободу?