Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ тринадцятий. Помста інших.

Я бігла вперед, не роздивляючись дороги, довіряючи лише своєму прагненню звільнитись від цього божевілля. Моє тіло не реагувало чи не відчувало холоду, не дозволяючи мені впасти духом та занапастити своє життя слабкістю. Оминаючи людей та звертаючи з вулиць, на яких чулись голоси, я ледь не потрапила під колеса автомобіля. Автівка яскраво жовтого кольору різко пригальмувала, коли я вискочила з-за повороту і необачно продовжила бігти у напрямку будівлі схожої на клуб. 
Віддавши перевагу ризику та надіям зустріти молодь, яка неодмінно користується сучасними гаджетами, я зробила зупинку недалеко поліційного відділення. Кілька хвилин вагалась, перш ніж переконалась, що не варто шукати допомоги в органів правопорядку. Мене переконала поява тітки Омани. Жінка щойно вийшла з відділку й похмуро подивилась на чоловіка, який очікував її на вулиці. Оразови були повсюди. Вони переймались моєю втечею й намагались перехопити мене у тих місцях, куди в першу чергу повинна звертатись жертва. Якщо поліція попереджена, то варто задуматись про лікарні. Не думаю, що мені дозволять звернутись до когось, хто засумнівається в легальності та законності їхніх дій щодо неповнолітньої. 
– Гей, ти в порядку? – вигукнув молодий чоловік, вихопивши мене зі спогадів про нещодавні події та прийняте мною рішення бігти далі, – Злякалась чи забилась? – повернувши мене у реальність, чоловік вийшов з автівки. 
Я поглянула на нього зніяковіло й зробила крок назад. Молодий чоловік виглядав нестандартно як для міста Н з його консерватизмом та сталістю. Він був високим, навіть зависоким для середнього зросту. Якщо я не втратила здатність вираховувати приблизні параметри, то незнайомець був вищий за моїх кузенів на голову, а може й дві. Він мав коротке волосся холодного відтінку білого, великі блакитні очі та витягнуте обличчя. Я не могла зрозуміти наскільки його тілобудова була розвинена, адже на ньому було пальто з широкими плечима. Молодий чоловік мав приємну зовнішність та чистий голос без акценту, чим міг би затуманити пильність будь-якої дівчини. Він примружив очі й посміхнувся, ніби помітивши мої сумніви. 
– Ти сильно поспішала, якщо не помітила, що вибігла на дорогу. – пояснив він. – Або ти новенька у нашому місті й не маєш уявлення, що ця вулиця використовується для тест-драйву відремонтованих автівок. 
Хвилинне затьмарення пройшло, як тільки я усвідомила, що молодий чоловік заговорив про розташовану неподалік автомайстерню. А з моєю вдачею вона може виявитись однією з тих, які належать Дамілю Оразову. А ще гірше, цей приємний молодик може виявитись одним з друзів Диявола. 
– Дякую, що попередили. – зітхаю й озирнувшись довкола, вирішую поквапитись.
Будівля, яка нагадувала собою клуб ставала чіткішою та ближчою. Я вже встигла зменшити відстань до неї, та за якихось три – шість хвилин буду біля її червоних стін. Збираюсь вже бігти, та незнайомець знов привертає до себе увагу, прочитавши мої думки. 
– Якщо ти поспішаєш до клубу, то ще зарано. Він відкриється о четвертій. Там пусто. – мовчки переводжу погляд на молодика. – Я це кажу як власник. Можливо, я зможу тобі допомогти, якщо ти поясниш, що тобі потрібно. 
– Можу я скористатись вашим мобільним телефоном? – запитую його, напружуючи вуха та прислуховуючись до кожного шерхоту та подиху вітру. 
– Можеш. – киває він, витягаючи з кишені мобільний телефон. – Користуйся. – простягає девайс мені, продовжуючи посміхатись. 
– Дякую. – з завмиранням серця приймаю телефон й не зволікаючи набираю номер єдиної людини, яка неодмінно знайде мене. Кілька довгих гудків викликають в мені прилив крові до живота, скручують мій кишківник та підкошують ноги. А коли у слухавці чується голос найріднішої людини у цілому всесвіті, я мимоволі починаю плакати, стискаючи телефон незнайомця, як найціннішу річ. – Тату. 
– Лавіка?! – голос татуся здригається й в одну мить стає м'якшим та ласкавішим. – Де ти є, Лавіка? Я вже виїжджаю! Я вже їду, донечко. 
– Я в місті Н. – повідомляю йому, витираючи сльози та примушуючи себе зосередитись на тому, що я ще не маю права поводитись як маленька татусева донечка. Я повинна бути дорослою допоки не побачу своїх батьків, допоки не відчую їх обіймів. – Мені вдалось втекти від Оразова. – стишую свій голос й переводжу очі з жовтої автівки на молодика, який прислухаючись до моїх слів, розглядає мене з хижою цікавістю. 
– Цей паскудник. – голос батька сповнився невиразної ненависті. – Я придушу його якщо зустріну. – обіцяє він, і вже починає інструктувати мене на подальшу поведінку. – Донечко моя, будь сильною. Чи ти знаєш, де саме знаходишся? Ми вже прочесали кілька районів, та тепер сконцентруйся на тому, що допоможе мені чим швидше знайти тебе. 
– Я, – розгублено обертаюсь довкола, в надії розшукати хоч якусь назву вулиці чи будівлі, але нічого не можу знайти. 
– Ми в старому місті. – повідомляє незнайомець. 
– В старому місті? – перепитую його, не розуміючи, що це означає. 
– Це передмістя міста Н з західного в'їзду. – продовжуючи задоволено посміхатись, молодий чоловік киває головою у напрямку клуба, власником якого він відрекомендувався. 
– З ким ти говориш, доню? 
– З людиною, яка дозволила мені скористатись телефоном. – відказую татові, та з надією в очах дивлюсь на незнайомця. – Він говорить, що це передмістя міста Н з західного в'їзду. – молодий чоловік киває, підтверджуючи мої слова. 
– Ось чому ми не можемо знайти жодної зачіпки. – якось задумливо говорить мій тато. – Чи ти можеш довіряти цій людині? 
– Я не знаю. – чесно відказую. 
– Доню, ти зможеш десь сховатись? Я вже їду, доню. Але тобі треба перечекати якихось кілька годин. 
– Я буду біля клубу, – кажу батькові, а сама киваю незнайомцю, щоб він підказав назву свого закладу, на який можна буде орієнтуватись. 
– Багдад. – відказує молодик і опускає обидві руки в кишені пальто. 
– Клуб Багдад, тату. 
– Доню, сховайся десь біля того клубу. Я вже їду. Тримайся, моє серце! Тато вже їде. 
– Добре. – обіцяю й відбиваю дзвінок. – Дякую. – простягаю до незнайомця його мобільний телефон. 
– Ти викрадена наречена Оразова? – на обличчі молодого чоловіка з'явились зміни, які не аби як похитнули мою впевненість. Відчуваю тремтіння в тілі й цього разу не від страху, а від холоду. 
– Дякую, що допомогли мені. – як тільки мої руки звільнились, розтираю плечі й повертаюсь у сторону клубу. 
Кілька годин треба перечекати десь, де не буде вітру. Думка про те, що я можу замерзнути та померти поки чекаю на приїзд мого батька, була досить лячною. Але краще я помру вільною, ніж проживу довго і щасливо у неволі. Нехай моє бездиханне тіло повернеться до моїх батьків, ніж мене буде обіймати чоловік, якому начхати на мої почуття, адже його помста вагоміша. Можливо мої емоції та дитяча наївність керують моїми думками й спотворюють бачення здорового глузду, та я донька свого батька й не збираюсь стояти на колінах, якщо не зможу отримати свободу. Краще вмерти вільною людиною. 
– Мене звати Міраном. – привітніше говорить незнайомець, коли я збираюсь зробити крок до продовження своєї втечі. – Я не приятель Оразова, – швидко додає він. – Я не збираюсь повідомляти йому про тебе. 
– Чи можу я вам вірити? – перепитую його, вдивляючись у блакитні очі. 
– Ну, для початку, – молодик знімає з себе пальто й простягає мені. – тобі треба вдягти це, щоб не вмерти від холоду. – вагаючись, я все ж приймаю теплий одяг й швидко одягаю тепле й таке приємне за запахом пальто, яке одразу ж заспокоює тремор тіла. – щоб не здаватись занадто підозрілим, можу запропонувати тобі, поїхати до клубу. Там тебе ніхто не буде шукати з Оразових, – поуточнює з неприємним наголосом на прізвищі Диявола. – я так зрозумів, що за тобою вже їдуть? 
– Так. 
– То що? Погоджуєшся? 
– Я не сяду у вашу автівку. – попереджаю його. – Я піду до вашого клуба пішки. 
– Добре. – киває Міран, продовжуючи посміхатись. – Тоді я віджену туди свою автівку й відчиню заклад, а ти вже сама вирішиш чи захочеш зайти. 
– Добре. – погоджуюсь з ним й посміхнувшись до нього, вирішую, що гірше вже не буде. І якщо цей молодий чоловік не є другом Даміля, то все буде добре. 
Дійшла я до клуба з назвою «Багдад» дуже швидко, хоча постійно оберталась, відчуваючи на собі важкий погляд когось, кого не було видно. Можливо це Всевишній дивився за мною, засуджуючи мою знахабнілість та бунтарство проти його волі. Та все ж мені приємніше думати, що це мій янгол – охоронець приглядав за мною, прикриваючи мене своїми крилами від переслідувачів та тих, хто міг би сповістити Оразова про біглу вкрадену наречену. 
Як й попереджав Міран, двері до клубу були відчинені ним самим, його автівка стояла на умовному паркуванні зліва від центрального входу. Я не одразу увійшла всередину, адже повинна була переконатись, що окрім господаря клубу не має інших свідків. Зазирнувши за будівлю та обійшовши довкола неї, я впевнилась, що навколо немає жодної живої душі й повільно відчинила двері. 
– Я приготував тобі каву з молоком. – вигукнув Міран, вийшовши з-за барної стійки. – Стандартна кількість цукру. Дівчата не полюбляють забагато цукру у напоях. – пожартував він й замовк. 
Зсередини клуб нічим не відрізнявся від звичайних міських клубів, в яких збиралась молодь для танців та спілкування. Загальна зала поділена на умовні сектори з диванами та столиками, є центральна частина яка слугує танцювальним майданчиком, є балкони з віп-ложами та завісами. Бар був заповнений алкогольними напоями та скляним посудом різного призначення. Світло було не яскравим, але досить сильним для освітлення всього видимого простору. 
– Чи може ти хочеш чогось міцнішого? – запитав Міран, коли я сіла навпроти нього на чорний диван. 
– Ні. Дякую. – сухо відповідаю йому й приймаю гарячу каву, притуливши до кухля долоні. 
– То, як я маю до тебе звертатись? – здійнявши праву брову, що була ідеально вищипана як для чоловіка, Міран кивнув. – Не можу ж я просто звертатись до тебе на ти. Якось незвично й неприємно. 
– Лавіка. – відказую йому й роблю ковток ніжного молочного напою, що виявився надзвичайно смачним. 
– Лавіка. – задумливо повторив він моє ім'я й розплився в посмішці. – Незвичне ім'я для нашої місцевості. 
– А я не звідси. 
– Он воно що. – Міран відкидається на спинку дивана та розводить руки в сторони, приймаючи більш відверте та зручніше для нього положення. – То, чого це ти вирішила відмовити Оразову? – в голосі молодика з'явились нотки відвертої ненависті до людини про яку він заговорив. – Зазвичай дівчата готові відмовляти кому завгодно, та не йому. Він як найбажаніший чоловік міста Н. Ідеальний. 
– Занадто ідеальний. – зітхаю й розслабившись, розумію, що відчуваю спекотливу напругу в тілі. 
– Так. Він такий. Занадто ідеальний навіть для злочину. – саркастично відказує Міран. 
– Як далеко ми знаходимось від міста Н? 
– Сотня кілометрів від центру до центру. 
– І ваш клуб єдиний у цій місцевості? 
– Так. – посмішка на губах Мірана стає звабливо – задоволеною. – Єдиний та найвідоміший. А ще досить конкурентоспроможний з іншими клубами міста Н. – гордість в його голосі підкреслювала значущість закладу та додавала мені надії на швидкий порятунок. 
– Він консумував тебе? – різко запитує Міран, як тільки я зняла його пальто та обережно поклала його на диван. 
– Ні. – спокійно відповідаю, напружуючись зсередини, адже вже відчуваю дискомфорт у спілкуванні. Тема не є звичайною для розмов двох незнайомців, які щойно відрекомендувались одне одному й зовсім не являються близькими друзями. 
– Це так схоже на нього. – киває Міран. – Після того, що він зробив з Лейлою та після того, як його виправдали старійшини, він тримає своє принципове слово. 
– Ви знайомі з ними? – перепитую, зацікавлено оглядаючи обличчя молодика, що майже засяяло від мого запитання. 
– Авжеж, знайомі. 
– Ви були друзями? 
– Можна й так сказати. 
– Лавіка! – позаду почувся голос Диявола. 
Почувши своє ім'я та тональність, що була сповнена цинічним холодом та наказовістю, я різко розвернулась й відсунулась тулубом до столу. Даміль Оразов щойно увірвався до клубу й швидким кроком наближався до нас. Він був незмінним у своїх вподобаннях, одягнутий у чорну шкіряну куртку й чорні чоботи в тон темно-синім джинсам та сорочці. 
– Настільки? – запитав Міран й підвівся зі свого місця. Я не могла зрозуміти його риторичного запитання, адже втрачала можливість розуміти те, що коїлось. – Ти наважився припертись на мою територію?! 
Власник клубу вискочив назустріч до Диявола, зовсім не відчуваючи страху перед ним. Він сміливо зупинився навпроти нього, перекриваючи Дамілю дорогу до мене. Оразов зупинився на місці й кілька хвилин мовчки змагався з Міраном важкістю поглядів. Я не могла бачити обличчя свого нового знайомого, але відчувала задуху, що заполонила все довкола з появою Диявола. 
– Я прийшов за своєю нареченою. – проричав Даміль. 
– Викраденою. – глузливо виправив Міран. 
– Та все ж нареченою. – не поступався Диявол, подекуди кидаючи на мене свій важкий погляд. 
– Ну то тепер, Лавіка моя гостя. Вона може залишатись на моїй, – підкреслив Міран наголосом, – території стільки скільки забажає! 
– Я прийшов забрати її й зроблю це. – серйозно заявляє Даміль і звертається до мене занадто спокійно. – Лавіка, ходімо звідси. Тобі не треба перебувати на території людини, яка не вміє тримати ні слова, ні язика за зубами. 
– Це каже людина, яка отримала все, чого хотіла, скористувалась довірою дівчини, а коли та не змогла дати йому те, що повинна була дати жінка, викинув її як сміття, та ще й отримав пробачення старійшин. – токсично нагадав Міран про події, які нагадували мені історію Даміля та Лейли. 
– Твоя сестра знала на що погоджувалась. 
– А Лавіка? – хмикнув Міран. – Вона знає про це? Вона явно не погоджується на роль нареченої. І як я розумію, не погодиться. 
– Це не твоя справа, Міран. – відрізав Даміль й прийняв спробу обійти власника клуба. Та на його й мій подив, Міран не збирався поступатися чи відступати, відштовхнувши Даміля в сторону. 
– Вже моя! 
Я спостерігала за перепалкою молодих чоловіків, що горіли від ненависті один до одного та не знала, що мені робити далі. Куди бігти? І чи є сенс у тому? Пройшло якихось пів години від моменту моєї розмови з батьком, тому залишилось понад годину до його приїзду. Бігти й ховатись не мало сенсу, допоки я не зрозумію, наскільки цей Міран сильніший за Даміля. 
Перші напружені секунди були майже дитячою забавкою, що завершились кількома сильними поштовхами, та відсмикуванням рук. Але потім хмари згустились і почалась справжня бійка. Це не було професійне шоу у клітці чи чубанина старих друзів, які попри неприязнь пам'ятали про дотримання кордонів у рукоприкладанні. Це було справжнє перетягування ковдри та хижацьке доведення своєї переваги та головування на території. 
Коли Даміль кілька разів вдарив Мірана у живіт та жбурнув його тіло на дивани, я зойкнула та швидко вилізла з-за столу. Відбігла в сторону й сльозавими очима подивилась на Диявола. Оразов змінився в обличчі. Він був тим Дамілем, якого я не бажала бачити й чути, тим Дамілем, який не мав меж у поведінці й начхати хотів на свої принципи. Це був монстр, як і його старший брат. 
– Я не збираюсь повторювати, Лавіка. – прогарчав він, простягаючи до мене руку. – Ти моя наречена! І краще тобі змиритись з цим! Я не збираюсь гратися з тобою у хованки. Ми повертаємось додому, негайно! 
– Ні. – хитаю головою, відступаючи якомога далі від нього, а він продовжує впевнено крокувати до мене. – Мій батько вже знає, що саме ти мене викрав! – відказую йому, приймаючи спробу аргументовано захиститись. – Він та його друзі вже їдуть сюди! Вони вже знають де мене шукати! Навіть, якщо ти повернеш мене до себе додому, вони вже знають де мене шукати! – голос зрадливо тремтить, як все моє тіло. – Я не повернусь до тебе! 
– А я й не питаю, Лавіка. – він зупинився за крок від мене. – Ти змусила мене стати тим, кого я сам не бажаю бачити. – зітхає Даміль і хапає мене за руку, коли я притискаюсь попереком до барної стійки. – Ми не повернемось в мій дім. – попереджає він, стискаючи свої пальці з такою силою, що я відчуваю палкий біль на зап'ястку. – Ми поїдемо до моєї квартири в іншому місті. А коли твої родичі зрозуміють, що я не тримаю тебе у своєму домі, то нічого не зможуть зробити. 
– Відпусти! – кричу в його обличчя, смикаючи рукою. Але він занадто сильний для мене. Моя спроба була провальною з самого початку і я про це знала та все ж продовжувала брикатись. – Ненавиджу тебе! 
– Ненавидь скільки забажаєш. – зітхає він й розвернувшись, тягне мене за собою до виходу. 
– Не так швидко, Оразов! – вигукує Міран, підвівшись з підлоги, на яку він невдало впав. В його руках видніється пістолет, яким він хизується з задоволеною посмішкою. – Ми ще не закінчили нашу розмову. 
– Звісно. – погоджується Даміль, й дістає з внутрішньої кишені куртки свою зброю. Чорний пістолет, який я вже бачила. Зброя якою він погрожував мені, зброя яку він волів застосувати у разі моєї непокори, коли до його дому прибули мої кузени. – Я не думаю, що ти покращив свої здібності. – насмішкувато відказує він й зупиняється. 
– Ти забувся про одну маленьку деталь. – Міран вказує пістолетом на відеокамеру у лівому кутку. – Ти зайшов на чужу територію! – і в підтвердження його слів до клубу вбігли троє молодиків у чорному одязі. Кожен з них мав зброю й не очікуючи сигналу чи дозволу, спрямував її на Оразова. – Що ти скажеш тепер? 
Даміль мовчав одну мить, стискаючи мою руку з такою силою, що я готова була впасти на коліна. А тоді, коли я вже знесилено піддалась жаху, який він викликав в моєму серці, зробив те, чого ніхто не міг передбачити. Він заступив мене собою, закриваючи від чоловіків, які будь-якої миті могли розпочати стрілянину. 
– Я ось тут подумав. – продовжив свою переможну промову Міран, відчуваючи повну перевагу над Оразовим. – Ти зламав життя моєї родини. Скористався моєю сестрою, яка якимось чином вирішила пробачити тобі й продовжує кохати. – З того, що я могла зрозуміти він говорив про Лейлу. – Ти зруйнував репутацію моєї сестри й виставив мене дурнем, коли отримав голоси старост. Та я не збираюсь пробачати! А тепер, коли я знаю, що Лавіка настільки важлива тобі, що ти не консумував її при першій нагоді та прийшов на заборонену територію задля її повернення, я думаю, що помщуся тобі. – прислухаючись до слів Мірана, я стискалась зсередини, переконуючись, що не лише Даміль може бути тим ненависним Дияволом, якого всі бояться та ненавидять. – Якщо тобі така важлива ця дівчинка, то я зроблю з нею те, що ти зробив з моєю сестрою! Я змушу тебе дивитись на те, як ми будемо розважатись з твоєю нареченою.