Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Зате була спрага.

Джессі розплющила очі й перш за все побачила Джералда, що лежав у власному відображенні на до блиску відполірованій підлозі спальні, наче якась гротескна людина-атол. Очі його були розкриті, ошаліло втуплені в стелю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стирчала у вусі, а не йшла понад ним. Голова похилилася під таким різким кутом, що пухка ліва щока лежала ледь не на плечі. Між правими плечем і ліктем не було нічого, окрім темно-червоної усмішки з рваними краями.

— Господи Боже, — бурмотнула Джессі.

Вона швидко відвернулася в бік західного вікна. Її засліпило золоте світло, уже майже призахідне, і Джессі знову заплющила очі, спостерігаючи за припливами й відпливами червоного і чорного, поки серце штовхало мембрани крові по закритих повіках. Після кількох таких секунд вона помітила, що раз за разом повторюються одні й ті ж рвучкі триби. Наче спостерігаєш за найпростішими під мікроскопом, найпростішими на скельці з червоним барвником. Ці повторення трибів здалися їй водночас цікавими і заспокійливими. Джессі припускала, що не обов’язково бути генієм, щоб зрозуміти, чому за цих ­обставин прості повторення форм так приваблюють. Коли всі нормальні триби й повсякдення людського життя розлітаються на шматки з такою приголомшливою не­очікуваністю, доводиться шукати щось, за що можна триматися, нормальне і передбачуване. Якщо організований вихор крові в тонких накривках зі шкіри між очними яблуками й останнім сонячним світлом жовтневого дня — це єдине, що вдається знайти, то береш його й кажеш «дуже дякую». Бо якщо тобі не вдається знайти хоч щось, за що можна вхопитися, що має бодай якийсь сенс, чужі елементи нового світового порядку, найпевніше, доведуть тебе до божевілля.

Серед таких елементів, зокрема, звуки, що долинають із сіней. Звуки, з якими брудний зголоднілий приблуда поїдає частину чоловіка, який повів тебе на твій перший фільм Берґмана, потягнув тебе в парк розваг в Олд-Орчард-Біч, умовив піднятися на борт велетенського корабля вікін­гів, що хилитався туди й назад, наче маятник, а тоді сміявся до сліз, коли ти сказала, що хочеш іще раз. Чоловік, що якось кохався з тобою у ванній, доки ви обоє буквально запищали від задоволення. Чоловік, що тепер куснями й ковтками просувався собачим стравоходом.

Отакі чужі елементи.

— Химерні дні, мамуню-гарнюню, — промовила вона. — Химерні дні, насправжки.

Фізичний голос перетворився на болючий порохнявий клекіт. Джессі припускала, що найкраще просто стулити пельку й лишитися того, проте коли в спальні западала тиша, то починала вчуватися паніка, що була досі тут, кралася на широких м’яких стопах у пошуках проріхи, в очікуванні, коли Джессі втратить пильність. Крім того, справжньої тиші й не було. Хлоп із бензопилою скінчив роботу, але гагара час від часу ознаменовувала криком свою присутність, а з наближенням ночі посилювався вітер, грюкаючи дверима сильніше — і частіше, — ніж до того.

Окрім того, звісно, ще звук собаки, який вечеряв її чоловіком. Поки Джералд чекав, щоб забрати їхні сендвічі й заплатити за них в «Аматос», Джессі зайшла в сусідній «Мішод Маркет». Риба в «Мішод» завжди була добра — така свіжа, що мало не хвицає, як казала бабуся. Вона купила гарне філе морського язика з думкою про те, щоб підсмажити його на сковороді, якщо вони залишаться тут на ніч. Язик добре підходив, бо Джералд, котрий, якби його залишити на ласку долі, харчувався б строго ростбіфом і смаженою куркою (і ще час від часу фритюрними грибами, задля поживних речовин), стверджував, що любить цю рибу. Джессі купила її без жодних передчуттів, що Джералда з’їдять до того, як він попоїсть сам.

— Отак воно і є у реальному світі, — хрипким скрипучим голосом промовила Джессі й усвідомила, що тепер не просто мислить голосом Рут Нірі, а вже й говорить як Рут, котра, якби її залишити на ласку долі під час навчання в коледжі, жила б строго на віскі «Дувар» і на «Марльборо».

Той різкий прямолінійний голос заговорив знову, ніби Джессі потерла якусь магічну лампу. «Пам’ятаєш пісню Ніка Лоу, яку ти почула на WBLM, коли ви минулої зими поверталися додому із заняття з гончарства? Ти ще сміялася з неї».

Джессі пам’ятала. Не хотіла, але пам’ятала. То була композиція Ніка Лоу під назвою, здається, «Колись успіх мала (Та зрештою лиш пса нагодувала)», цинічно смішна поп-медитація на тему самотності, заспівана під недоречно радісну мелодію[29]. Така класна пісня минулої зими, тут Рут не помиляється, але зараз уже не така класна.

— Рут, припини, — прокаркала вона. — Якщо збираєшся й далі на халяву веселитися в мене в голові, то май совість хоч не дражнити мене.

«Дражнити? Господи, дівулю, я тебе не дражню. Я тебе розбудити намагаюся!»

— Та я не сплю! — роздратовано відказала Джессі. Ніби на підтримку цих слів, на озері знову скрикнула гагара. — Частково завдяки тобі!

«Ні, спиш. Ти вже довгий час не при тямі — принаймні по-справжньому. Джесс, коли трапляється щось паршиве, знаєш що ти робиш? Кажеш собі: “Ой, та тут нема чим перейматися, це просто поганий сон, у мене такі час від часу трапляються, але ж нічого страшного, я просто знову перевертаюся на спину, і все добре”. І саме цим ти й за­й­маєшся, бідна дурепо. Ось чим ти займаєшся».

Джессі вже розкрила була рота, щоб відповісти, — такі неправдиві чутки не можна залишати без відповіді, навіть коли болить горло, — але не встигла Джессі впорядкувати свої думки, як Господинька Берлінґейм уже встановила свої бастіони.

«Як ти можеш говорити такі жахливі речі? Де таке чувано! Йди геть!»

Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув сміхом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожно — наскільки жахливо тривожно — чути, як частина власного розуму сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже давно бозна-де.

«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тікаєш».

Дурниці.

«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»

На мить це шокувало голос Господиньки — і її власний, той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», — настільки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й показують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскільки дуже темно — мало б іще світити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень, обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе. Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних, а для чоловіка — й поготів.

«Ні, це неправда, — зненацька заговорив голос із глибших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але й лячно потужний, ніби рев кита. — У неї вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, він зачув кров, як той собака