Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«Заткнися! — скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчу­ла себе здурілою. — Заткнися, ми про це не розмовляємо!»

«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?» — запитала Рут. Тепер цей психічний голос був різкий і жвавий — голос золотошукача, що нарешті натрапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і старі монетки…»

«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»

Джессі лягла на покривало, м’язи під холодною шкірою напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть чоловіка — принаймні на якийсь час — перед обличчям цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана частина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не продовжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з полегшенням видихнули.

«Добре, тоді поговорімо про Нору, — сказала Рут. — Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малювати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні, збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці його сорочок на парфуми. Пам’ятаєш же Нору, правда?»

«Нора Калліґан була настирливою сукою!» — гаркнула Господинька.

— Ні, — пробурмотіла Джессі. — У неї були добрі наміри, у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.

«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»

— Я хочу припинити думати, — відказала Джессі. Її голос тремтів і шукав опору. — Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.

«Тобі все одно краще слухати, — похмуро сказала Рут, — бо від цього не втечеш так, як утекла від Нори… та й від мене втекла, як на те пішло».

«Я від тебе не тікала, Рут!»

Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звісно, саме це вона й вчинила. Зібрала валізи й виїхала з їхньої з Рут плюгавенької, але радісної кімнати в гуртожитку. Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато неправильних запитань — про дитинство Джессі, про озеро Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влітку одра­зу після того, як у Джессі почалися менструації. Ні, лише погана подруга поїхала б через такі причини. Джессі виїхала не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що Рут не припинила їх ставити, коли Джессі про це попросила. Це, з точки зору Джессі, робило поганою подругою саме Рут. Вона бачила лінії, які Джессі накреслила в пилюці… і все одно навмисно їх переступала. Як і Нора Калліґан багато років по тому.

Крім того, думка про втечу в таких умовах сміховинна, чи не так? Врешті-решт, вона ж прикута кайданками до ліжка.

«Ти, пупсичку, мій інтелект не ображай, — сказала Рут. — Розум твій до ліжка не прикутий, ми це обидві знаємо. Можеш і далі тікати, якщо хочеш, але дам тобі пораду — дуже серйозну пораду: не роби цього, бо я — твій єдиний шанс. Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кошмар, що сниться, бо ти спиш на лівому боці, то так і вмреш у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собі вибрала приз за те, що все своє життя провела в наручниках, відколи…»

— Я не думатиму про це! — закричала Джессі порожній кімнаті.

На мить Рут замовкла, та не встигла Джессі навіть почати сподіватися, ніби та щезла, як Рут повернулася… і вчепилася в неї, терзаючи, наче тер’єр шмату.

«Та ну тебе, Джесс. Тобі ж, напевно, більше подобається вважати, ніби ти божевільна, ніж копатися в старій могилі, але ж насправді так не є, сама знаєш. Я — це ти, Господинька — це ти… ми всі — це ти, раптом що. Я непогано усвідомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-Скор, коли решта сім’ї поїхали, і те, що мене справді цікавить, не особливо стосується тих подій, per se[30]. Насправді мені цікаво ось що: чи є якась частина тебе, про яку я не знаю і яка хоче завтра в цей же час ділити з Джералдом простір у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене, це зовсім не вірність. Радше божевілля».

Щоками знову струмували сльози, проте Джессі не знала, чи плаче через імовірність — нарешті проартикульовану — дійсно померти тут, чи через те, що вперше як мінімум за останні чотири роки наблизилася до спогаду про те інше літнє місце, на озері Дарк-Скор, і про те, що там сталося в день, коли згасло сонце.

Одного разу вона мало не поділилася цією таємницею в одній жіночій групі підвищення самосвідомості… це було ще на початку сімдесятих, і, звісно, відвідати ту зустріч було ідеєю її співжительки, але Джессі пішла охоче, принаймні спочатку. Це здавалося невинною подією, просто черговим атракціоном на розфарбованому вузликами[31] ярмарку, яким тоді був коледж. Для Джессі ті перші два роки в коледжі, особливо коли за гіда правив хтось штибу Рут Нірі, показуючи різні ігри, атракціони й виставки, були здебільшого чудовими, і безстрашність тоді здавалася звичною, а успіх — безумовним. То були дні, коли жодна гуртожитська кімната не вважалася повноцінною без плаката з роботою Пітера Макса, а якщо вам обридли «Бітлз» (хоча нікому вони тоді ще не обридли), можна було врубати «Гот Тьюну» чи «МС5». Той час був трішки заяскравим, щоб вважати його реальним. Наче річ, яку споглядаєш крізь лихоманку, проте не настільки сильну, щоб загрожувала життю. Та й узагалі, ті перші два роки були рванню.

Рвань завершилася разом із тією першою зустріччю жіночої групи підвищення самосвідомості. На ній Джессі відкрила для себе потворно-сірий світ, немов одночасно вічко в доросле майбутнє, яке попереду у вісімдесятих, і шепіт похмурих дитячих таємниць, живцем похованих у шістдесятих, — таємниць, які, однак, не залишилися там лежати. У вітальні котеджу, присобаченого до міжконфесійної каплиці «Ньюворт», було двадцятеро жінок: одні вмостилися на старому дивані, інші визирали з тіней від підголівників широких і зморщених приходських крісел, а більшість сиділи грубим колом, схрестивши ноги, на підлозі — двадцятеро жінок віком від вісімнадцяти й до сорока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки й розділили хвилину мовчання. Коли вона закінчилася, на Джессі ринули страшні історії зґвалтувань, інцесту, фізичних тортур. Навіть доживши до ста років, вона не забуде спокійну гарненьку блондинку, яка підкотила светр, щоб показати старі шрами від сигаретних опіків на нижньому боці грудей.

Отоді для Джессі Мейгут ярмарок і закінчився. Закінчився? Ні, не зовсім так. Було відчуття, ніби їй дозволили на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порожні осінні поля сірості, що являли собою істину: самі лише порожні пачки від цигарок і використані презервативи, а ще кілька дешевих поламаних призів, розкиданих у високій траві в очікуванні, щоб їх чи то здуло, чи то вкрило зимовими снігами. Вона побачила, як тихий дурний світ стерильності очікує за тонким шаром картатого полотна, яке єдине відділяло