Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Османськими шляхами, Мак Карсегі 📚 - Українською

Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Османськими шляхами" автора Мак Карсегі. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 65
Перейти на сторінку:
Розділ 9

Місто Ак-Мечеть розмістилось на двох берегах Салгиру. Важко було назвати його неприступною фортецею. Хоч і, білого кольору, стіни були досить високими і ворота здавались міцними, але не складалося відчуття того, що місто неможливо взяти приступом.

«Та чи хоча б раз хтось намагався це зробити? – майнуло у Богдановій голові. – Кому воно потрібне, так далека, аж у серці Криму?»

Найвищою будовою у місті була золотоверха мечеть і мінарет неподалік. Дім молитви виглядав справді велично, особливо на фоні невеликих, кубічної форми, будиночків з білого вапняку. У стінах пройми для вікон закривались лише дерев’яними ставнями. Не було ані скла, ані бичачих міхурів (скло в ті часи було дорогим матеріалом. Саме тому вікна часто затягували прозорими міхурами великої рогатої худоби).

«Напевне через порівняно теплий клімат», – подумав Богдан.

Все для нього, як і для Лавріна та Василя, було тут новим та незвичним. Вулички поміж будинками без стріх, здавались запиленими. На фоні сонячного проміння, складалося враження, що йде дощ з пилу. Особливо для тих, хто їхав не попереду, а слідом за кимось. Доводилось ковтати повітря з неприємним присмаком піску. Виникало непереборне бажання побачити на небі чорні хмари з яких би хлинула рясна злива.

Люди тулилися до білих стін, пропускаючи подорожніх. Дехто перешіптувався, поглядаючи з підозрою на козаків. Один сивобородий дідок висікав іскри з-під кошлатих брів, доки врешті не вилаявся і плюнув під кінські копита.

–Що він сказав? – запитав Богдан. – Я зрозумів щось про сина. Але не настільки добре знаю їхню мову.

–Прокляв нас, – знизав плечами Гаврилюк. – Сказав, що ми, нелюди, убили його сина.

–Навіть так? – брови Лавріна підстрибнули на лоба.

–Цікаво де це трапилось? – буркнув Василь.

–Хто знає? – оглянувся Мустафа. – В Очакові, Кафі чи Варні. Ваш брат любить залітати сюди на своїх човниках.

Богдан кинув на кримчака неоднозначний погляд, але змовчав.

–Прикуси язика, – гримнув на підлеглого Мурат.

Той слухняно опустив голову.

–Може з цього щось і вийде, – прошепотів сам до себе Гаврилюк і хитро усміхнувся у густі вуса.

Вузькі вулички залишились позаду, привівши подорожніх до великої площі, яка розмістилась перед мечеттю. Тут різнорівневі басейни створювали водопади кристально чистої води. На алеях росли зелені дерева. Тут були і тиси, і ялівець, і навіть покручені акації. А попід стовбурами вчився чебрець. Усі вони доглянуті, немов би це були якісь фруктові дерева, або городина, а не рослини придоріжжя та обочин.

–Рай на землі, чи що? – здивувався Богдан.

–Таке у них уже відношення до Аллаха, – закивав отаман. – Кожен народ шанує свого бога.

–Дивно воно якось, – зітхнув козак.

–Що саме? – запитав Гаврилюк, хоча добре розумів, що має на увазі Богдан. Сам не одноразово думав на подібні теми.

–Нам, християнам, говорять, що наш Бог один. Він і є творцем. Ніяк інакше. Їм, мусульманам, втовкмачують те ж саме про Аллаха. І це ж ще далеко не все. Ми – православні. Поляки і далі на захід католики. Після прийняття унії з’явились католики східного обряду. Схожий поділ є і у мусульман – шиіти і суніти. І це вже я не беру до уваги інші вірування, такі як іудаїзм, буддизм і багато таких, про які ми, або не знаємо, або чули лише краєм вуха. І кожна течія вважає свого бога істинним. А свою молитву найбільш правильною.

–Повір мені, козаче, – відповів Гаврилюк, – краще не намагатися усе це осягнути. Мізки собі зрештою поламаєш. Світ дуже різноманітний і дивний. Важко зрозуміти усе, що в ньому відбувається.

–Тут і не посперечаєшся, – погодився Василь.

–Зараз мене хвилює одне, – важко зітхнув Богдан. – Найбільше у світі, я хочу побачити своїх рідних. Я б волів молитись будь якому з богів, або й усім відразу, лише б знайти дружину та діточок і повернути їх додому.

Подорожні оминули райську площу, протиснулись ще кількома вузькими вуличками і виїхали на відкриту місцевість. Це знову була площа. Але вона кардинально відрізнялась від тої, що лежала перед мечеттю. Ця видалась сірою і брудною. Де-не-де тут стояли, грубо збиті з соснового стовбура, конов’язі та загорожі для худоби. На іншій стороні розмістились двоповерхові будівлі. Все з того ж вапняку.

–Що це? – запитав Лаврін. – Де ми?

–Невільничий ринок, – відповів Гаврилюк. – Зараз тут пусто, після зими. Але уже перші татарські загони рушили за ясиром, в Річ Посполиту, в Московію, до Балкан і в Україну. До літа сюди привезуть перших бранців.

–Такий великий? – чи то запитав, чи то ствердив Богдан.

–Повірте, хлопці, на слово – цей один із найменших у всій Османські імперії. От, Юрка запитайте. Йому довелось у Варні побувати. Це я вже не говорю про Кафу.

–Так і є, – погодився хлопчина. – Це, як мишу з бугаєм порівнювати. У Варні ринок невільників – це ціле містечко на березі моря.

–Як же ти звідти вибрався? – здивовано запитав Лаврін.

–Завдяки запорожцям, – глянув на Гаврилюка Юрко вдячним поглядом.

–Пощастило, що запорожці того року вирішили на Раді йти у морський похід, – Гаврилюк задумливо зітхнув. Видно було, що він сумує за справжнім козацьким життям. – Це був минулий,1606 рік. Я вже ходив з чумаками. Отаманував. Але наказним гетьманом тоді обрали мого хорошого товариша і побратима, Григорія Ізаповича. Я не міг відказати у його проханні приєднатись до походу. Так і вийшло, що ми у Варні визволили невільників. Серед них був і Юрко. Припав до душі мені цей хлопчак. Так і тримаємось купи.

–Я чув про цей похід, – зосереджено глянув на отамана Василь. – Три десятки козацьких чайок тоді наробили шороху на берегах Чорного моря. Спочатку атакували Білгород, тоді Кілію.

–Було таке, – отаман звів очі вгору, немов би згадував минулі події. – Ми тоді захопили десять ворожих галер і ще з півтора десятка потопили. Але гетьман сказав, якщо вже так вдало складаються обставини, то чому б не попрямувати вздовж берега на південь. Козаки, загартовані успіхом всеціло підтримали Ізаповича. Так ми і попрямували до Варни. З нею вийшло легше аніж з Білгородом і навіть Кілією. Вороги чекали на наш штурм з моря. Григорій наказав кільком човнам імітувати атаки на порт і, не вступаючи в серйозні бої, відступати у відкриті води. Так продовжували хвиля за хвилею. Вони уже знали про Білгород та Кілію. Тому то й захищались і очікували на підмогу. Продовжували показові штурми два дні. А коли третя доба добігала кінця, під покровом ночі, двадцять п’ять чайок, поки захоплені галери все ще імітували атаки, піднялись гирлом ріки і обійшли фортецю з флангу. От тоді ми і взялись за них. Шквальний залпи гармат, гаківниць та мушкетів став для ворога несподіванкою. Їх охопила паніка. І вона лише посилилась, коли три їхні галери, що стояли на рейді, пішли на дно. До світанку Варна впала. Ми були у місті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 19 20 21 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Османськими шляхами, Мак Карсегі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Османськими шляхами, Мак Карсегі"