Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

дуже швидко. Вона зупинилася під дверима, розтираючи по облич­чю сльози впереміш із багнюкою. Ліза змогла потрапити у шпарину ключем лише з третьої спроби — руки шалено трусилися. Добре, що вдома нікого не було. Залишаючи брудні сліди, Ліза дошкандибала до ванної кімнати, залізла всередину ванни, не знімаючи ні одягу, ні взуття, й пустила воду. Сльози враз покотилися з очей. Вода повільно змивала грязюку, а дівчина трималася за борти ­ванни і трусилася від ридань. За що? За що вони так із нею? Вона плакала й намагалася змити із себе болото, змити колючі слова та образу.

Врешті калюжа води під нею стала чистою. Дівчина скинула мокрий одяг у корзину з брудною білизною, туди ж укинула чорнющі кеди. Вона закуталася в довгий махровий халат і піднялася до кімнати. Раптово впала шалена втома. Хотілося просто лягти й забути про все. Вона надягнула шорти та майку, а на мокре волосся намотала рушник. Тільки-но Ліза впала на ліжко, як думки зникли. Вона просто заснула. Цього разу їй нічого не снилося.

Дівчина прокинулася від шуму. Ліза кілька разів кліпнула очима й підвелася. З першого поверху долинали чиїсь крики. Здається, це була мама. Що там сталося? Дівчина зняла рушник і підійшла до дверей, які одразу розчахнулися, відштовхуючи Лізу до стіни.

— Це що таке? — увірвалася до кімнати червона від ­злості мама. — Ти що, погань, робиш? Я щойно при­бирала. Ти бачила килим? Я маю за тобою підтирати? Геть здуріла?

Щоку обпекло ляпасом. Мама схопила Лізу за волосся й виволокла з кімнати.

— Усілася тут! Прибирай! — кричала жінка, кидаючи в доньку ганчіркою. — Інакше я все твоїми речами витру! Більше­ ніяких тобі поблажок! Годі корчити з себе жертву! Утямила?

— Так, — коротко кивнула дівчина й стала витирати підлогу. Та лиш розвезла по ній бруд. З викрученої ганчірки падали у відро скупі краплі. Підлога мала такий вигляд, наче по ній потопталося стадо брудних буйволів.

— Ні, ти лишень поглянь на неї. Вона ж просто знущається! — Мама відштовхнула Лізу, і вона боляче вдарилася ліктем. — Геть звідси, ідіотко!

— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла Ліза.

— Що ти там бурмочеш?

— Ненавиджу! — підвищила голос Ліза і спідлоба подивилася на маму. — Я тебе ненавиджу!

Вона вибігла з дому, гучно хряпнувши дверима. В голові сполоханим птахом просилася на волю тільки одна думка: море. Ноги самі вели її до моря. Вона прибігла до Тридиву, спустилась на берег і зупинилася, впершись руками в коліна, важко дихаючи. Ще вологе волосся затуляло очі, кучерявлячись на кінчиках. Сонце голубило потилицю гарячим долонями, але Ліза тремтіла. Їй чомусь стало настільки ­холодно, аж до сиріт на шкірі. Шелестливе дихання моря заспокоювало, врівноважуючи власні подихи.

— Ти сьогодні пізно, — Аня вже була там.

— Добре, що взагалі прийшла, — буркнула дівчина, підходячи ближче. — Ненавиджу це! Ненавиджу всіх!

— Усе, що з нами трапляється, — на краще. — Жінка наче не чула її злих слів, не відчувала розпачу в її голосі.

Ліза скривилася й вигукнула:

— Брехня!

Хіба Аня могла знати напевно? Хіба те, що її обзивали однокласники, — на краще? Чи те, що мама злиться? Маячня! Їй раптом захотілося сказати щось зле, образливе, щоб Аня нарешті зрозуміла, що цей світ не такий хороший, і все не на краще… Вона вже розтулила рота, слова підступали до горла, як блювота, від цього в роті ставало гірко, але в останню мить перевела погляд на Анині ноги. Сьогодні вони були без пледа — вузькі ікри-патички могли належати підлітку, але не дорослій жінці, і аж ніяк не Ані. Ліза закаш­лялась, але з кашлем гіркота зникла, натомість прийшло каяття. Жінка не зробила їй нічого поганого, навпаки — щоразу намагалася допомогти. Вона ні в чому не винна. Ліза стиснула зуби. Якщо вона дозволить собі зриватися на Ані — буде нічим не краща за однокласників. Вона зробила глибокий вдих. Згадала, як читала в одній книзі: якщо заспокоїти дихання, прийде спокій. Зараз їй було це вкрай потрібно — спокій. Дівчина опустила погляд і прошепотіла:

— Пробач, я не хотіла кричати… Просто я думаю, що це неправда…

— Правда. Просто ти ще в цьому не переконалася. На все свій час, треба просто почекати.

— Чому я завжди мушу чекати?! — викрикнула Ліза і затнулась. Перевела подих і спитала вже спокійніше: — Чому не можна все отримати відразу?

— Інакше буде нецікаво. От уяви собі, що в тебе є тонна шоколаду. Ти будеш його їсти і рано чи пізно тобі стане зле, тебе буде нудити і, врешті-решт, виверне. І ти ненавиді­тимеш те, що завжди любила, і себе за те, що не змогла стриматися.

— І який у цьому сенс? — Дівчина смикнула себе за волосся. — Все закінчилося погано.

— Сенс з’їдати час від часу шоколадку і не відчувати ніякої ненависті, — усміхнулася Аня. Сьогодні вона була в соковито-зеленому капелюсі. Серед каміння й піску це мало дивний вигляд, ніби острівець зелені. Ліза перевела погляд на море і не змогла відвести його: воно не відпускало, поки не намилуєшся. М’які хвилі накочувалися на берег. На хисткій поверхні мерехтіло сонячне мереживо. Ступні тонули в м’якому піску. В прозорій воді рясніли дрібні черепашки. Вони здавалися оманливо-близькими. Вдалині чиста бірюза води темніла, стаючи синьою й страхітливо чорною. Біля моря образа минала швидко. Замість неї з’явився страх. Не треба було говорити таке мамі. Ліза зітхнула, потім подумала і зітхнула ще раз.

— Скільки в тебе ще зітхань у запасі? — В Аниних очах усмішка і співчуття.

— Напевно, багато, — пробурмотіла дівчина, зітхаючи ще раз. Вона перехопила погляд жінки, і вони обидві весело розсміялися.

— Ви… ти часто шкодувала про те, що зробила? — Ліза згадала про свою обіцянку Китові.

— Звичайно. Поки не зрозуміла одну річ.

— Яку?

— Краще шкодувати про те, що я зробила, ніж про те, чого не зробила. Адже незроблене так і залишиться не­зробленим.

— Надто складно для мене.

— Колись я любила купатися в шторм. Батьки сварили мене за це, і я шкодувала. А тепер розумію, що це був найкращий час у моєму житті, адже більше я в море ні ногою, — жінка лагідно провела рукою по хромованих колесах, — інакше мій звір відразу ж піде на дно.

Ліза кивнула.

— Ти про щось шкодуєш?

Дівчина знизала плечима:

— Скоріше ні, ніж так. Або навпаки. Я заплуталась.

— Тоді розплутайся.

— Тобі легко сказати!

— Правда?

Ліза подивилася в очі жінки і першою відвела погляд:

— Я не це мала на увазі.

— Значить, тобі легше?

— Легше.

— Тоді розплутайся. Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.

— Якого?

— Вибач, — тепло усміхнулася жінка.

— Серйозно? Ну все, годі! — Ліза обурено плеснула себе по колінах. — Я казала його сотні разів, і нічого не змі­нювалося.

— Річ у тім, як ти його промовляєш. Пам’ятай, ти повинна в нього вірити, інакше не буде дива.

— Дива? — Дівчина накрутила на палець пасмо волосся й задумливо його вкусила. — Я подумаю.

— Твоє право, — погодилась Аня.

Дівчина повернулася додому під вечір. У голові