Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Клинченку здавилося, що після зустрічі з Грубером на магістралі Прага — Моравська Острава Федоров ставиться до нього холодніше. Відкрита чи навіть прихована ворожнеча між ними аж ніяк не сприяла б справі. Тому Микола вирішив докласти зусиль, аби повернути собі прихильність наставника. Як тільки зайняли вони своє двомісне купе в Берлінському поїзді; Клин-ченко витяг з валізи пляшку витриманого французького коньяку, придбану з допомогою Стефана Бойка саме на такий випадок, і круглу коробку голландського шоколаду з колою.

— Давайте, Сергію Олексійовичу, за старим християнським звичаєм вип'ємо, щоб вдома не журилися. Помічаю: мій учитель незадоволений мною. Та ж я, їй-богу, не просив тієї ролі, яку мені доручили. І вже напевне не збирався ставати на вашому шляху…

Схаменувшись, що говорить надто голосно, Микола відчинив двері й визирнув у коридор. Заглянув у сусіднє купе. Там нікого не було.

— Не шукайте собі клопоту, — махнув рукою Федоров, коли Клинченко повернувся.

— Це ви до чого?

— До всього, — посміхнувся співрозмовник. — Можете хоч кричати. Я це купе знаю добре. Воно спеціально устатковане для таких, як ми з вами. Вважайте його одним з кабінетів абверу й говоріть усе, що хочете. Просити вибачення вам теж не треба. Грубер має рацію: розподіл ролей правильний. Вам, як землякові, гетьман повірить більше. Отже, хай все так і буде: ви — з пряником, я — з канчуком. Хильнемо за успіх!

Федоров налив по другій. Атмосфера доброзичливості була відновлена.

— Вам уже доводилося бувати у Скоропадського. Змалюйте мені трохи обстановку, в якій він живе, оточення гетьмана, щоб по приїзді я скоріше орієнтувався, — попросив Микола.

— Що це — боязкість підданого перед своїм королем? — в'їдливо кинув сусід по купе.

— Ні, скоріше знайомство з картою місцевості перед боєм, — відповів у тому ж тоні Клинченко.

— Що ж, — погодився Федоров, — можливо це і є прогалиною, яку я допустив у вашій підготовці. Заповнимо білу пляму. Ви іронічно говорили про карту місцевості. А що як почати справді з неї. Доводилося вам чути коли-небудь про Ванзее?

— Це якась околиця Берліна…

— Не якась, а дуже красива! Там багато чудових особняків, вілл із садами й парками. Одна з цих вілл на Алоїзенштрассе, 17, належить його ясновельможності гетьманові всієї України, королю Галичини та Володимири й господареві Молдавії Павлові Петровичу Скоропадському.

— Ого! Я не знав, що матиму знайомого з таким довгим титулом.

— От бачите, як багато білих плям і плямочок у вашій підготовці. Це речі, які правовірному українському монархістові треба знати з пелюшок. А втім, коли ви гойдалися в колисці, цього титулу Скоропадський ще не мав. Він присвоєний йому дев'ятсот двадцять сьомого року в Мюнхені на з'їзді німецьких, англійських та угорських монархістів. Це, між іншим, посварило ясновельможного з деякими його друзями з оточення великих російських князів — претендентів на престол Романових, Нагадавши Скоропадському його колишню близькість до царського двору, вони звинуватили його в «невдячності до благодійників». А втім, це вже не наш клопіт. Нині, як вам відомо, йде консолідація всіх антибільшовицьких сил під егідою свастики. Фюрер кожному вкаже його місце. Повернімося, однак, до наших справ…

Звивисті, невідомі стежки — дороги розвідника. То вибоїсті, наче схвильоване море, то бездоганно гладенькі, як автострада. Не думав, не гадав Микола Клинчен-ко, що через три місяці після розмови з Федоровим у поїзді Прага — Берлін, він сидітиме в одній з кімнат Одеського обласного управління НКВС і спокійно, в повній безпеці, відкритим текстом складатиме звіт Центру про свої зустрічі на Алоїзенштрассе.

Заглянемо в цей, колись цілком таємний документ, щоб продовжити нашу повість.

З журналістською спостережливістю і чекістською "Проникливістю автор звіту повідомляв:

«…У Берліні Федоров зателефонував на віллу гетьмана. Невідомий, назвавшись черговим ад'ютантом, відповів:

— Про ваш приїзд відомо, ласкаво прошу прибути.

Видно ті самі особи з абверу чи відомства Ріббентропа, які оповістили гетьмана про нашу появу в столиці рейху, прислали за нами в готель авто. Номер машини на Алоїзенштрассе знали. Бо як тільки ми підкотили до світло-зеленої, білим облямованої брами, вона розчинилася. Тим часом, за моїми спостереженнями, вілла пильно охороняється й увійти сюди сторонній людині без дозволу неможливо.

Хтось із гетьманської охорони повів нас алеєю углиб невеликого парку, де в оточенні квітників стоїть двоповерховий будинок.

Вілла — власність Скоропадських. Зі слів Федорова, добре поінформованого навіть у майнових справах гетьмана, він тримав значну частину своїх капіталів у швейцарських банках. Великі цінності, награбовані на Україні за короткочасне своє гетьманство, зумів Скоропадський переправити за кордон дипломатичною поштою.

Вілла була куплена після втечі з України майже за безцінь, бо переможену Німеччину вже тримала за горлянку інфляція.

— Отже, ваш улюблений носій гетьманської булави, — в'їдливо констатував Федоров, — виявився далекоглядним лише в справах власної кишені. Аристократ, а в грошових справах спритніший за крамаря.

Ад'ютант привів нас до вітальні на другому поверсі, обставленої меблями в стилі українського барокко й прикрашеної килимами та паласами. На одній із стін — колекція дорогоцінних витворів запорозьких зброярів сімнадцятого й вісімнадцятого століть.

Просиділи ми тут досить довго, а його ясновельможність усе не з'являлася.

— Набиває собі ціну, — люто, але все ж пошепки, пояснив мені мій супутник. — Пиха, окозамилювання — його стиль. Хоч би ця вітальня: вона призначена для гри на національних почуттях. Інші кімнати умебльовані з допомогою віденських фірм наймодерніше. Говорить гетьман українською мовою лише трохи краще, ніж я ірокезькою. З членами своєї сім'ї — німецькою або ж російською…

Федоров замовк, бо на сходах почулися кроки й поріг вітальні переступив секретар гетьмана Скоропис-Йолтуховський. Незабаром завітав і сам Сергій Шемет, який грає при місцевому «дворі» роль міністра закордонних справ. Через нього йдуть «дипломатичне» листування й переговори з гітлерівцями та російськими монархістами.

Шемет засипав мене запитаннями. В них відчувалося явне недовір'я до мене і до всього, що я розповідав про Україну. Власне, наш діалог був не розмовою, а допитом. Це вловив і Федоров, хоч українську мову знав далеко недосконало. Доки я роздумував як мені бути: зробити вигляд, що ображений такою недовірою, чи терпляче відповідати й переконати «міністра», що я палкий монархіст, Федоров дав мені наочний урок