Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Носовий гребінь, про який згадував Девід, — це європеоїдна деталь обличчя, — пояснив їй Том. — Хто б це не був, у нього такого гребеня немає.

Джейкобсен насупилася, розуміючи.

— Ви хочете сказати, що він чорношкірий? Але я думала, що Вілліс Декстер білий.

Ґарднер сердито зітхнув. Він дивився на тіло в труні, наче воно його підвело.

— Це не Вілліс Декстер.

Розділ 7

Сонце променіло високо і яскраво, сліпило, відбиваючись від блискучих машин, що заповнили шосе. Полудень ще не настав, але повітря над розпеченим асфальтом мерехтіло від спеки й вихлопних газів. Автомобілі попереду ледь повзли, заплутавшись довкола миготливих вогнів машин швидкої допомоги, що заблокували одну зі смуг. На ній під кутом стояв новий «лексус», ззаду бездоганно рівний, але передня частина перетворилася на місиво потрощеного металу. Трохи далі від нього на землі валялося те, що колись було мотоциклом. Від нього залишилася безладна купа деталей, хрому й гуми. Дорожнє покриття навколо залляла темна рідина — машинна олива, а може, і ні.

Ми пробралися крізь затор, зважаючи на жести поліціянта, який з кам’яним обличчям регулював рух повз місце аварії. Я звернув увагу на випадкових свідків, що скупчилися на мосту, навислим над шосе, — спираючись на поруччя, натовп витріщався на видовисько внизу. Міст залишився позаду, потік машин відновив свій звичайний плин, ніби нічого не сталося.

На шляху назад поруч зі мною знову сидів наш старий добрий Том. Очі раз у раз спалахували особливим блиском, я знав, що його заінтригував такий поворот подій. Перші відбитки пальців з місця вбивства належали мертвій людині; тепер у її могилі знайшли не те тіло. Ласий шматочок — така головоломка.

— Схоже, повідомлення про смерть Вілліса Декстера може виявитися трохи перебільшеним, еге ж? — розмірковував Том, барабанячи пальцями по керму під композицію Діззі Ґіллеспі, що лунала з плеєра. — Інсценізація власної смерті — чудове алібі, щоб ви знали.

Думки мої блукали деінде, тож я змусив їх повернутися до справи:

— Як думаєш, хто в труні? Ще одна жертва?

— Не робімо поспішних висновків, поки не дізнаємося причину смерті, проте, гадаю, так і є. Звісно, у похоронному бюро могли випадково переплутати трупи, але за наших обставин таке малоймовірно. Ні, мушу визнати, що Ірвінґ, мабуть, слушно каже: маємо справу із серійним убивцею, — він глянув на мене. — Що?

— Нічого.

Том усміхнувся:

— Актор з тебе ще той, Девіде.

Зазвичай я насолоджувався мозковим штурмом із Томом, але тут мене щось перемкнуло.

— Може, у мене зайві підозри на рівному місці. Але тобі не здається, що це трохи занадто, коли відбиток на касеті від плівки веде одразу до тіла іншої жертви?

Він знизав плечима:

— Усі помиляються, і злочинці теж.

— Отже, гадаєш, що Вілліс Декстер ще живий? Що вбивця — він?

— А ти що думаєш?

— Мабуть, я трохи забув, як ти любиш грати в адвоката диявола.

Він розсміявся:

— Просто вивчаю можливості. До речі, що є, то є: дивна справа. І Ден Ґарднер не дурень. Він може бути незручним типом, проте я радий, що він веде цю справу.

Мої почуття до Ґарднера не потеплішали, але Том так просто не похвалить.

— Що думаєш про Йорка? — запитав я.

— Нічого певного, крім того, що тягне помити руку після того, як він її потиснув, — Том наче замислився. — На такому, як він, блискучої реклами його бізнесу не зробиш, але ексгумація його начебто не надто хвилювала. Принаймні поки він не побачив, у якому стані труна. Звісно, йому поставлять кілька незручних запитань, але я не можу уявити, щоб він настільки нахабно поводився, якби знав, що ми зараз знайдемо.

— Усе одно. Як таке може бути, що поховано не те тіло, а в похоронному бюро ніхто про це гадки не має.

Том кивнув:

— Майже неможливо. Але наразі я не беруся судити про Йорка, — він зробив паузу, увімкнув сигнал повороту, змінюючи смугу руху, щоб обігнати будинок на колесах, який повільно повз перед нами.

— А ти молодець, до речі. Я не помітив носової порожнини.

— Ти б теж помітив, якби не злився на Гікса.

— Злитися на Гікса — це зворотний бік нашої професійної діяльності. Я вже мав би до цього звикнути, — його усмішка зникла, коли він побачив моє обличчя. — Ок, забудь. Що тобі муляє?

Я не збирався зараз порушувати це питання, але який сенс далі ухилятися?

— Не думаю, що мій приїзд сюди був справді хорошою ідеєю. Я ціную все, що ти робиш для мене, але… Ну, погодься: не виходить. Думаю, мені варто по­вернутися.

До того моменту я навіть не усвідомлював, що прий­няв рішення. Тепер же всі сумніви кристалізувалися, змушуючи мене прийняти факти, на які досі намагався не зважати. І все ж десь у глибині душі я картав себе за це визнання, усвідомлюючи, що воно безповоротне. Якщо я поїду зараз, то не просто скорочу термін дослідницького візиту.

Я здамся.

Том якийсь час мовчав, а тоді спитав:

— Це не тільки те, що сталося в хатині, так?

— Частково, але ні, — я знизав плечима, бо силувався передати свої почуття словами. — Я просто відчуваю, що помилився у своїх надіях на цю поїздку. Не знаю, можливо, занадто рано.

— Твоя рана загоїлася, правда?

— Я не про це.

— Та знаю, — зітхнув він. — Можна я буду відвертим?

Я кивнув. Горло перехопило, говорити не міг.

— Ти вже раз намагався втекти — і це не спрацювало. Чому ти думаєш, що цього разу буде краще?

Я відчув, як горять щоки. «Втеча? Ось так він це розуміє?»

— Якщо ти про те, коли Кара й Аліса померли, то так. Мабуть, я тоді втік, — відрізав я. — Але то інше. Зараз мені ніби чогось бракує, і я не знаю чого.

— Криза довіри.

— Хочеш — так називай.

— Тоді я запитаю ще раз: як саме втеча може до­помогти?

Настала моя черга замовкнути.

Том не відривав погляду від дороги:

— Я не збираюся ображати тебе