Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Звичайно.

Том поправив окуляри.

— Нікому ще про це не казав, крім Мері та Пола. Я йду на пенсію в кінці літа.

Я здивовано глянув на нього. Думав, він залишиться до кінця року.

— Через здоров’я?

— Скажімо так: я пообіцяв Мері. Річ у тому, що ти був одним із моїх найкращих учнів, і це останній шанс, коли ми можемо попрацювати разом. Якщо даси мені ще тиждень, я вважатиму це великою послугою з твого боку.

Якусь мить я сидів приголомшений. Але ж як акуратно він мене впіймав.

— Я попався, так?

Він усміхнувся.

— Так, влетів. Навряд чи можна порушувати слово, що дав давньому другові, правда?

Довелося розсміятися. Як не дивно, мені полегшало, я почувався вільнішим, ніж колись.

— Тоді гаразд. Тиждень.

Том задоволено кивнув. Він постукував пальцями в такт звуку труби, що долинав з динаміків автомобіля.

— То що ти думаєш про нову Денову помічницю?

Я дивився у вікно.

— Джейкобсен? Здається, вона досить кмітлива.

— М-м, — пальці продовжували вибивати на кермі ніжний ритм. — Приваблива, правда?

— Так. Мабуть, так, — Том нічого не відповів. Я відчув, як моє обличчя починає горіти. — А що?

— Нічого, — він усміхався.

Том зателефонував, попередивши морг, що ексгумовані останки вже в дорозі. Щоб уникнути перехресного зараження з тілом із хатини, їх обстежуватимуть в окремій секційній залі. Навіть імовірність плутанини може спричинити жахіття з доказами, коли вбивцю спіймають.

Якщо спіймають.

Коли ми приїхали, Кайл у коридорі розмовляв із двома іншими помічниками. Чоловік зупинився, щоб відвести нас до зали, яку він підготував, глянув нам за спини, ніби чекаючи — чи сподіваючись — побачити ще когось. І чогось з лиця спав, як зрозумів, що більш нікого немає.

— А Саммер сьогодні буде?

Спроба вдати байдужість не увінчалася успіхом.

— О, смію стверджувати, що вона з’явиться пізніше, — відповів Том.

— Гаразд, просто запитав.

Том незворушно провів його поглядом. Кайл ви­йшов із секційної зали.

— Мабуть, весна, — зауважив Том з усмішкою. — У всіх гормони грають.

Труну зі Стіпл-Гілл привезли, коли ми саме закінчили переодягатися в комбінезони та гумові фартухи. Її транспортували в алюмінієвому контейнері: одна труна вкладається в іншу, як саркофаги у Давньому Єгипті. Перед­усім тіло потрібно було відправити на рентген, тож Кайл з візком попрямував до кімнати рентгенографії.

— Потрібна допомога? — запитав він.

— Ні, дякую, впораємося.

— Томе… — сказав я. Щоб зробити рентген, останки треба вийняти з труни. Розкладання зменшило масу тіла, але я не хотів, щоб Том напружувався.

Він роздратовано зітхнув, знаючи, про що я думаю.

— Ми можемо почекати, поки прийде Саммер. Одно­го разу я вже втягнув Кайла в халепу.

— О, все гаразд. Мартін і Джейсон мене підмі­нять, — Кайл пожвавішав, коли згадали про Саммер. Со­ром’язливо всміхнувся. — Крім того, доктора Гікса зараз немає.

Том неохоче погодився.

— Ну, добре тоді. Можеш допомогти Девідові підняти тіло, коли ми сфотографуємо, — тут його телефон задзвонив. Том подивився на дисплей. — Це Ден. Краще відповім.

Том пішов у коридор поговорити з Ґарднером, а ми з Кайлом від’єднали великі затискачі, які тримали алюмінієву кришку.

— То ви британець, га? — запитав він. — З Лондона?

— Так.

— Ого. То яка ж та Європа?

Я боровся зі складною застібкою, тому знайшлася хвилина на роздум, як відповісти.

— Ну, чесно кажучи, досить розмаїта.

— Справді? Хотів би колись поїхати. Подивитися на Ейфелеву вежу, таке все. Я подорожував Штатами, але завжди хочеться кудись за кордон.

— Треба спробувати!

— Не за мою зарплатню, — він жалібно посміхнувся. — Отже… Саммер буде судово-медичним експертом, як доктор Ліберман?

— Гадаю, вона так і планує.

Він зосередився на наступних застібках, удаючи байдужість.

— Тобто вона залишиться в Теннессі?

— Може, ви самі її запитаєте?

Він кинув на мене жалюгідний погляд. Майже одразу опустив очі.

— О ні, я не можу. Я просто, знаєте. Міркую собі.

Мені вдалося не посміхнутися.

— Сподіваюся, вона ще деякий час побуде тут, так чи так.

— Правильно.

Він несамовито закивав і занурився з головою в роботу. Шкода дивитися на таку сором’язливість. Гадки не маю, чи Саммер приємна його увага, але сподіваюся, він набереться сміливості запитати про це.

Ми вже збиралися зняти алюмінієву кришку з контейнера, коли повернувся Том. Обличчя його було кислим.

— Не кваптеся. Ден поки що не хоче, щоб ми торкалися тіла. Напевне, Алекс Ірвінґ має подивитися його на місці.

— Для чого? — я міг зрозуміти, чому психолог хотів побачити тіло першої жертви в хатині, але це тіло вже було покладене в труну. Що він сподівався дізнатися, чого не побачиш з фотографій.

— Хто знає? — Том розчаровано видихнув. — Гікс та Ірвінґ за один ранок. Що за пекельний день. І, Кайле, ти не чув, як я це сказав.

Асистент всміхнувся.

— Ні, сер. Щось іще зробити?

— Не зараз. Покличу, коли Ірвінґ приїде. Певний, що він ненадовго.

Але ми мали б здогадатися, що Ірвінґ не з тих людей, які переймаються, змушуючи когось чекати. Минуло пів години, потім година, а він так і не потішив нас своєю присутністю. Ми з Томом промивали й сушили останки з хатини, залишені на ніч у реагенті. Минуло майже дві години, і нарешті до секційної зали без стуку зайшов професор Ірвінґ. На ньому був дорогий зам­шевий піджак поверх простої чорної сорочки, ретельно неголена темна щетина відтіняла щоки, що сяяли здоров’ям, і м’яку лінію щелепи.

З Ірвінґом з’явилася дівчина — вродлива, років дев’ятнадцяти-двадцяти, не більше. Вона трималася в нього за спиною, ніби ховалася.

Нас обдарували нещирою усмішкою.

— Докторе Лібермане, докторе… — він невиразно кивнув у мій бік. — Сподіваюся, Ден Ґарднер попередив, що я прийду.

Том на усмішку не відповів.

— Так, попередив. Він також сказав, що прибудете невдовзі.

Ірвінґ здійняв руки на знак удаваної капітуляції,