Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

— Mea culpa[6]. Я збирався на запис телеінтерв’ю, тут зателефонував Ґарднер, а інтерв’ю затягнулося. Ви ж знаєте, як буває.

Обличчя Тома свідчило: ще і як знає. Він багатозначно подивився на дівчину.

— А це?..

Ірвінґ по-власницькому поклав руку на плече супутниці.

— Це, ах, Стейсі. Моя студентка. Вона пише дисертацію про мою роботу.

— Це, мабуть, дуже цікаво, — зауважив Том. — Але боюся, що їй доведеться зачекати надворі.

Біхевіорист махнув рукою, недбало відкинувши цю думку.

— Усе добре. Я попередив, чого слід чекати.

— Попри це, мені доведеться наполягти.

Посмішка стала твердою, Ірвінґ утупився в Тома.

— Я сказав їй, що вона може піти зі мною.

— Проте ви не мали так робити. Це морг, а не лекторій. Мені шкода, — проговорив Том м’якіше, обернувшись до дівчини.

Ірвінґ якусь мить дивився на нього, потім усміхнувся дівчині, ніби шкодуючи.

— Схоже, мою пропозицію відхилено, Стейсі. Доведеться тобі зачекати біля машини.

Вона квапливо вийшла, збентежено схиливши голову. Мені було її шкода, але Ірвінґ мав знати, що не варто приводити гостей, не спитавши Тома. Посмішка психолога зникла, щойно за студенткою зачини­лися двері.

— Вона одна з моїх найкращих учениць. Якби я думав, що в мене через неї виникнуть проблеми, я б не взяв її із собою.

— Я впевнений, що не взяли б, але то не вам вирішувати, — Том говорив тоном, який не передбачав запере­чень. — Девіде, не міг би ти погукати Кайла до рентген-­кабінету? Я покажу докторові Ірвінґу, де роздягальня.

— Жодної потреби. Я не маю наміру нічого чіпати. — Тепер у голосі професора дзвеніла крига.

— Може, й ні, але в нас із цим строго. Крім того, я б не хотів, щоб ви заплямували піджак.

Ірвінґ глянув на свій дорогий замшевий піджак.

— О, що ж, можливо, ви маєте рацію.

Як я виходив, Том коротко всміхнувся мені. Поки я знайшов Кайла, вони з Ірвінґом уже були в рентген-­лабораторії та мовчки стояли по різні боки алюмінієвого контейнера, де містилася труна.

Ірвінґ одягнув лабораторний халат поверх свого костюма. Зі стражденним виразом обличчя масажував обабіч носа великим і вказівним пальцями, затягнутими в рукавичку. Ми з Кайлом почали підіймати кришку контейнера.

— Сподіваюся, це не займе багато часу. У мене риніт, і від цього кондиціонера мої пазухи… Боже!

Він поспішно відступив, затиснувши долонею ніс, коли піднята кришка випустила сморід із середини. Але до його честі швидко прийшов до тями, опустив руку й знову рушив уперед, щойно ми відкрили основ­ну труну.

— А-а, це нормально?

— Ви про стан тіла, — Том знизав плечима. — Залежить від того, що ви вважаєте нормальним. Розкладання відповідає похованому трупу. Тільки не тому, який був похований лише пів року тому.

— Я припускаю, що у вас є пояснення?

— Ще ні.

Ірвінґ удав здивування:

— Тож ми маємо два тіла, обидва таємничим чином розклалися більше, ніж мало бути. На мою думку, тут є певна закономірність. І я розумію, що це не законний власник могили?

— Саме на це й схоже. Це чорний чоловік. Вілліс Декстер був білим.

— Може, у когось у похоронному бюро дальтонізм зашкалив, — пробурмотів Ірвінґ. Він показав на брудне бавовняне простирадло, що вкривало все, крім голови трупа. — Можете ви?..

— Хвилинку. Девіде, зробиш кілька знімків?

Скориставшись камерою Тома, я сфотографував тіло, тоді Том подав знак Кайлові зняти простирадло. Асистент обережно взявся за імпровізований саван. Рідини, що виділяються під час розкладання, приклеїли його до тіла, тож тканина вивільнялася помалу. Кайл побачив, що було під саваном, зупинився й невпевнено глянув на Тома.

Труп був голий.

— О, є закономірність, — задоволено констатував Ірвінґ.

Том кивнув Кайлові:

— Продовжуй.

Асистент відтягнув решту простирадла. Ірвінґ погладив бороду, розглядаючи тіло. Мені це здалося навмисною афектацією, проте, мабуть, то моя упередженість.

— Ну, оминаючи наразі увагою… гм… аспект оголеності, одразу кілька моментів впадають в очі, — заявив експерт із психології. — Тіло було ретельно оброблено. Руки складені на грудях як годиться, ноги випростані, ніби це звичайне поховання. Але ж усе явно не так. Проте до тіла ставилися з відвертою повагою, що різко контрастує з першою жертвою. Так чи так, а життя стає дедалі цікавішим, згодні?

Не для цих трупів. Я бачив, що Тома теж дратує стиль Ірвінґа.

— Тіло, яке ми знайшли в хатині, не було першою жертвою, — сказав він. — Перепрошую. Якщо ми припускаємо, що цю особу було вбито, — а ми не можемо цього підтвердити, поки не дізнаємося причини смерті, — то ця жертва була мертвою набагато довше, ніж чоловік, якого знайшли вчора, — зауважив Том. — Хто б це не був, він помер раніше.

— Визнаю свою помилку, — прореагував зі скляною усмішкою Ірвінґ. — Але це лише підтверджує мою теорію. Наявний певний прогрес. І якщо цей тип, Декстер, інсценував пів року тому власну смерть, що цілком імовірно, то це надзвичайно символічний акт. Спочатку я подумав, що вбивця, можливо, заперечує свою сексуальність, сублімуючи пригнічені сексуальні потяги до насильства. Але в цьому разі відкривається нова перспектива. Першу жертву накрили саваном і поховали, наче приховавши ганьбу. Тепер, через пів року, тіло в хатині виставлено на огляд для всього світу. Труп волає: «Подивіться на мене! Подивіться, що я зробив!» «Поховавши» себе старого, вбивця тепер, можна сказати, виходить із тіні. І, з огляду на таку посутню зміну в його поводженні з цими двома жерт­вами, я не здивуюся, якщо знайдуться інші, проміжні, про які нам іще не відомо.

Схоже, він був у захваті від такої перспективи.

— То ви все ще думаєте, що це вбивства геїв? — запитав Том.

— Майже напевно. Ця картина лише підтверджує моє припущення.

— Здається, ви надто переконані.

Я не хотів втручатися, але манера Ірвінґа вразила мене до скрипу зубного.

— Ми маємо два голі трупи, обидва чоловічі. Здається, це вказує на геїв, чи не так?

— Тіла іноді транспортують з моргу оголеними. Якщо в померлого немає родини, яка надає одяг, їх ховають саме так.

— Тож це друге оголене чоловіче тіло — просто збіг? Цікава теорія, — Ірвінґ поблажливо посміхнувся до мене. — Можливо, ви також схочете