Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Пробачте, милостива пані, щось голова в мене болить…

— І чого це вона в тебе болить? — єхидно поцікавилася пані.

— Упала зі сходів… зранку.

— Дивись, щоб назавтра нічого вже в тебе не боліло, інакше будеш покарана, а зараз іди, відлежуйся.

— Дякую, милостива пані, — заточуючись, дівчина зійшла зі сцени.

— Я проведу тебе, — співчутливий Щенсний рушив до дівчини.

— Ні! — майже істерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. — Ні, ні, прошу вас… — повторила тихо, і, тримаючись стіни, чимдуж пішла із зали. Юнак розгублено дивився їй услід. Та Вольф зрозумів усе: батьки з наполегливістю вовків відгризали будь-які людяні прояви в контактах уже цілком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соціальний вакуум міг знищити й самого Щенсного: щирий і добрий хлопчина, що зовсім не вдався у своїх батьків і прагнув такого ж щирого й доброго спілкування, фактично опинився у в’язниці, лише без ґрат; він не розумів, чого люди сахаються від нього й уникають, і впадав в апатію.

У суботу зранку, перед Великоднем, палац затих у святковому очікуванні Христового воскресіння й приїзду гостей. Сім’я Потоцьких уже була в повному зборі. Чотири доньки, двоє зятів, двоє маленьких внучат, Анна Ельжбета, Франц Салезій і молодий спадкоємець Станіслав Щенсний — усі в супроводі вільних від роботи дворових людей вирушили на службу до костелу бернардинів. Сьогодні важко чимось здивувати перенасичений мозок, а в той час, коли з болота, грубо обтесаних меблів і скромного інтер’єру люд потрапляв у цю обитель молитви, то невимовна краса й довершеність створювали повну ілюзію раю: не можуть же звичайні люди таке створити. Атеїсти ставали вірянами, скептики — ревними вірянами, віряни — фанатиками. Світло, падаючи на багаті фрески відомого львівського художника Станіслава Стоїнського, оживляло фантазію розмаїттям біблійних сцен.

Високий орган налаштовував хвилі душ на торжество християнської віри й добра та пробуджував у кожному те найкраще, що було сховане під товстим шаром гризот буденного життя — здавалося, що твоя душа ось-ось полетить до Бога вслід за тими протяжними високими нотами; люди плакали під його музику, очищувалися й діставали сили жити далі. Навіть коли орган мовчав, то нагадував своїми елегантними вертикальними трубами багатоступінчатий шлях до Бога — стільки ж має бути твоїх доброчесних вчинків, і тоді вони ось так ідеально вимостять гарний, рівний шлях увись… З органом чергувався хор ченців із монастиря бернардинів; прекрасне протяжне багатоголосся, відбиваючись від кам’яних стін і купола, у сприйнятті прихожан робило з них живих янголів. Зручні та строгі дубові лави не давали вірянам думати про втому, біль у ногах чи спині — молитва, лише молитва… І якщо тієї краси було ще недостатньо, щоб вимести з душі останні краплиночки сумнівів щодо величі Бога і його слуг, то всі вони розвіювалися перед мощами святого Климента — четвертого папи римського: поруч зі скляною ракою на оксамиті були почеплені численні маленькі срібні ніжки, ручки, серця, вуха — подяки святому за зцілення прихожан.

Люди завжди помічають і цінують красу квітки, одягу, людини, тварини, прагнуть торкнутися й приватно володіти нею як коштовною річчю, тому що істинно красиве — це рідкість, діамант… Хоча ні: якби навколо під ногами валялися діаманти, то красивим був би звичайний камінь; таки просто рідкість, яку людське его прагне ізолювати від претензій інших. Та тут, у костелі, ця краса набувала зовсім іншого змісту: нею ніяк не можна було володіти одноосібно: вона була велетенська, велична й уособлювала Бога. Хоча ніхто його не бачив, але якщо така розкішна будівля стала достойною лише слова, призначеного для Його вуха, то найбагатшої уяви замало, щоб пізнати його чесноти й владу. Тож краса, яку створили всі і яка належала всім, зближувала людей, що тут, у костелі, відкривали у своїх серцях далекі шухлядки добра й людяності, розтоплювали й забували старі образи, усвідомлювали нікчемність учорашніх важких думок і плекали надії на краще. Кожен вслухався більше в приємні відчуття всередині, аніж у службу: її вели незрозумілою для більшості латиною. Величні менторські інтонації ксьондза в чергуванні з хором живих янголів і небесних труб органа вселяли тверду віру в міць, можливості, силу й, головне, справедливість Господа, який захистить кожного в цьому хижому й непевному світі, і формували велетенську повагу, що межувала з первісним містичним страхом у сутінках кожної душі. У всіх головах під час цього апофеозу краси, спокою, людської єдності й душевного релаксу плавною ходою паралельно з літургією йшли думки про здійснення заповітних мрій, а слідом — молитви про це.

«Господи, припини вже війну в Польщі. Хоч якось, та припини. Нехай ті конфедерати вже вгомоняться. Усе ж втрачають, і країна знекровлена… Росіяни б тоді забралися. А короля б потихеньку вибрали нового, може, і Щенсного… Не зможе — допоможем… І заживе Польща по-новому, а не як пригноблений васал. Пошли мир, Господи…» — незмигним поглядом втупився в чудотворну ікону Франц Салезій. «Прийми, Боже, мою молитву й зроби так, щоб я якомога швидше позбувся батьківської опіки. Хочу вже бути сам по собі. Одружуся з Жозефіною, от тоді… Театром займуся, ще чимось…» — мрійні думки Щенсного клали відблиск спокою й духовності на його вродливе й благородне, як у купольних янголів над ним, лице. «Чого Ти посилаєш їх до мене, Господи? Не випробовуй віру мою, Ти ж знаєш, яка вона велика. Я до Тебе ще жодної молитви не пропустила. Чи то всі їх бачать, чи тільки я?.. — пускала своє в голову між рядками служби Анна Ельжбета. — Обіцяю, що допоможу Тобі викоренити пороки своїх домочадців, стану на службі твоїй денно й нощно, тільки забери, забери їх від мене, хай не мучать вони мене ночами, слуги пекла й пороку». «З Богом живе, а чорта за коміром має», — ненависним поглядом свердлила спину своєї пані юна Аделя. Звертала свої безбарвні очі до купола й Агнешка, просячи помочі в спокушанні омріяного Яна Вільчека. Ян шептав молитви, дивлячись на вродливе й спокійне личко Дарки, а Дарка під незрозумілу й розмірену латину гіпнотично дивилася на пасторальну сцену Едему навпроти, де ще не було гріха, людської злоби й чоловіки не чіплялися до жінок…

У неділю зранку почали прибувати запрошені, яким одразу давали зрозуміти, що вони не просто в гостях, а прибули до короля земель руських: карети минали красиву вхідну ковану браму з гербом Потоцьких і башточкою-надбудовою, а