Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Лейтер одразу ж підняв слухавку.

— Слава Богу! — полегшено озвався він. — Що у вас?

— Зламаний палець, — одповів Бонд. — А ви як?

— Удар кийком по голові. «Вирубався» на якийсь час. А так нічого серйозного. Вони хотіли випробувати на мені різні штучки: для початку під’єднати вухо до компресора в гаражі, а далі втнути щось ще вигадливіше. Але оскільки подальших інструкцій від «Біґа» не надходило, то геть знудились, і мені довелося вести довгі розмови про джаз із «Базікою» — ну, тим з химерним шестизарядним револьвером. Ми перейшли до Дюка Еллінгтона й урешті зійшлися на тому, що віддаємо перевагу ударним інструментам, а не духовим. І погодилися, що піаніно та ударні поєднуються найкраще та звучать ліпше, ніж усілякі там соло — як-от, приміром, той-таки бабій Мортон. До речі, щодо Дюка: я видав «Базіці» дотеп про кларнет: «Це слабенький дерев’яний інструмент, у котрий ні в кого не вистачає сили дути». Він мало не луснув зі сміху. Ми з ним навіть заприятелювали. Інший — «Вкрадливий», як вони його називають — образився, й тоді «Базіка» сказав, що той може йти під три чорти та що він і сам за мною пригляне. Отоді-то й зателефонував «Містер Біґ».

— Я саме був у нього, — проказав Бонд. — І мені було аж ніяк не до сміху.

— «Базіка» страшенно знервувався. Він ходив туди-сюди кімнатою і говорив сам із собою. Зненацька вперіщив мені кийком по голові, і я «вирубався». Опритомнів аж біля госпіталю «Бельв’ю». Це було о пів на четверту. «Базіка» дуже просив вибачення: казав, ніби це було найкраще, що він міг для мене зробити. І я йому вірю. Він просив не видавати його і пообіцяв повідомити босові, що полишив мене ледь живим. Звісно ж, і я дав обіцянку додати кілька моторошних подробиць до свого звіту. Ми розсталися найкращими друзями. У відповідному відділі лікарні мені надали першу допомогу, і я поїхав додому. Страшенно непокоївся за вас, але за якийсь час мій телефон почав безперестанно дзвонити. Поліція та ФБР повідомили, що «Містер Біґ» зателефонував їм і поскаржився, ніби якийсь навіжений «лімі» вдерся сьогодні вночі в клуб «Боун-Ярд», підстрелив трьох його людей — двох шоферів та офіціанта, викрав із гаража машину і втік, залишивши в гардеробній свій плащ та капелюх. «Містер Біґ» вимагав рішучих дій. Звісно ж, я розповів детективам і фебеерівцям усе, але вони злі, як чорти, тож ми маємо негайно «злиняти» з міста. У ранкові новини це ще не потрапить, однак полудневі випуски новин радіо і газет зарясніють повідомленнями про подію. Крім того, люди «Містера Біґа» переслідуватимуть вас, як рій розлючених шершнів. Тож я вже маю певний план. Тепер розповідайте ви: і — о Боже! — який же я радий почути ваш голос!

Бонд склав детальний звіт усього, що сталося, нічого не упустивши. Коли він закінчив говорити, Лейтер аж присвиснув.

— Хлопче! — вигукнув захоплено. — Вам удалося зробити добрячу вм’ятину в бездоганній машині «Біґа». Але ви — щасливчик. Та дамочка Солітер однозначно врятувала ваш зад. Як ви гадаєте: чи можемо ми її використати?

— Могли б — якби зуміли наблизитися до неї, — озвався Бонд. — Гадаю, він невідлучно тримає її при собі.

— Подумаємо про це іншим разом, — сказав Лейтер. — А зараз нам ліпше утікати звідси. Я вішаю слухавку і зателефоную за кілька хвилин. Спочатку надішлю до вас хірурга з поліції. Будьте готові прийняти його хвилин за п’ятнадцять. Потім поговорю з комісаром поліції і проясню йому деякі моменти. Поліцейські зможуть відтягти час, знайшовши викрадене авто. А фебеерівці займуться тими хлопцями з радіо і телебачення, щоби, принаймні, там не мелькнуло ваше ім’я та не було усієї тієї маячні про «лімі». Інакше вони витягнуть з теплого ліжечка посла Великобританії, організують марш захисників прав кольорового населення Америки або ще чортзна-що...

Лейтер хихикнув у слухавку.

— Краще переговоріть зі своїм шефом у Лондоні. — Зараз у них там приблизно пів на одинадцяту. Нехай замовить за вас словечко. На себе візьму ЦРУ, але ФБР, здається, ще зранку шукає «хлопчика для побиття»48. Вам треба змінити одяг. Я сам цим займуся. Але дивіться, не засніть — іще виспимося в домовині. Чекайте мого дзвінка!

І він поклав слухавку. Бонд посміхнувся. Почувши життєрадісний голос Лейтера і знаючи, що все налагоджується, зрозумів: настрій його поліпшився. Втома та похмурі спогади кудись щезли.

Піднявши слухавку, Бонд замовив розмову з Англією. За десять хвилин його зв’яжуть із абонентом, пообіцяла телефоністка.

Бонд зайшов у ванну кімнату і насилу стягнув із себе одяг. Прийняв спочатку дуже гарячий, а потім крижаний душ. Поголився та якось спромігся натягти на себе чисту сорочку і штани. Вставив повну обойму в свою «беретту», сховав кольт у зняту сорочку та поклав усе це у валізу. Він саме займався пакуванням, коли задзеленчав телефон. Бонд прислухáвся до шипіння та свисту на лінії, до перемовлянь далеких операторів, уривків сигналів Морзе з літаків та кораблів, котрі майже відразу ж заглушали інші звуки. Він ніби бачив велику сіру будівлю на Ріджентс-парк, уявляв пожвавлений комутатор, горнятка чаю навкруги й дівчину, котра відповідає:

— Так, це «Юніверсал експорт»! — саме з ними Бонд і просив його з’єднати. То був один із запасних номерів, якими агенти, перебуваючи за кордоном, користувалися для нагальних викликів. Дічина повідомить про дзвінок головному диспетчерові, а той переадресує виклик, кому потрібно.

— З’єднання встановлене! — сказала далека заокеанська телефоністка. — Говоріть, будь ласка! Нью-Йорк викликає Лондон.

Бонд почув спокійний голос англійською:

— «Юніверсал експорт»! Із ким говорю?

— Я хотів би поспілкуватися з генеральним директором, — озвався Бонд. — Це — його племінник Джеймс. Телефоную з Нью-Йорка.

— Хвилинку!

Бонд знав, що виклик переадресують міс Маніпенні, й уже бачив, як та перемикає тумблер на комутаторі.

— Вас викликає Нью-Йорк, сер, — скаже вона. — Гадаю, це 007-й.

— З’єднайте мене з ним, — відповість М.

— Так, — нарешті озвався такий дорогий Бондові голос.

— Це Джеймс, сер! — відповів Бонд. — Мені потрібна ваша невеличка допомога…

— Продовжуйте, — сказав голос.

— Минулого вечора я поїхав на зустріч з нашим головним клієнтом, — провадив далі Бонд. — Троє з його людей раптово захворіли.

— Серйозно захворіли? — поцікавився голос.

— Серйозніше не буває, сер, — озвався Бонд. —

У місті лютує грип.

— Сподіваюся, він вас не зачепив?

— Та так... обійшовся легким нежитем, сер, — сказав Бонд, — однак нічого серйозного. Я напишу вам про це детальніше. Але справа в тому, що у зв’язку з грипом у Штатах, вважаю, мені