Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі ці трофеї були надзвичайно цінні. Прихильники Культу Привидів, що зазвичай проводили свої паради на Трафальґарській площі, усі як один попадали б перед нашою колекцією навколішки. Будь-який дослідник із лабораторій агенції «Фіттес» за можливість оглянути наші скарби охоче віддав би рідну бабусю. Багаті колекціонери гризлися б за них на смерть, а продавці артефактів приставляли б нам уночі ножі до горлянок. Що ж до інспектора Барнса з ДЕПРІК, то він просто заарештував би нас і відібрав усе це добро. Тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло, чому про нашу колекцію не знав ніхто, крім нас самих, Кіпса та Фло.
Ми стали на дверях і зазирнули до кімнати. Джордж увійшов усередину й показав нам на ряд запилюжених зелених пляшок, вишикуваних усередині залізного кола:
— Ось що я вчора знайшов тут. Пляшки-пастки на духів. Шаман кидав до пляшки Джерело — уламок кістки набридливого чи небажаного предка, — дух пірнав туди, й шаман швиденько закорковував пляшку. Готово! А щоб дух не вискочив, внутрішню поверхню пляшки вкривали розтопленим залізом.
Локвуд кивнув:
— Щось на зразок нашої склянки з черепом?
— Саме так, — підтвердив Джордж. — І навіть краще, бо тут не видно, хто в цій пляшці схований. Знаєш, Локвуде, я починаю доходити висновку, що все, що привозили з мандрів твої батьки, стосувалося зв’язків з потойбічним світом. Навіть отой мотлох на полицях у передпокої. Твої батьки були чудові дослідники. Гадаю, ми легко порозумілися б із ними.
— Звісно, порозумілися б, — погодився Локвуд.
Я поглянула на його обличчя. Як і завжди, коли хтось згадував його родину, воно залишалось цілком спокійним. Проте з очей на мить щезала пильність — мені здавалося, що Локвуд тоді занурюється в минуле.
Його батьки, Селія й Дональд Локвуди, досліджували вірування далеких країн, пов’язані з привидами та іншими потойбічними силами. Вони не тільки мандрували віддаленими куточками світу, а й привозили звідти додому цілі ящики цікавих речей. Частина їх нині прикрашала стіни кімнат будинку № 35 на Портленд-Роу, однак більшу частину ящиків не розпаковували аж дотепер, бо вони прибули до Британії вже після наглої смерті Локвудових батьків.
Коли ж ми нарешті розпакували ці ящики, то знайшли в них дві чудові накидки з пір’я — їх надягали індонезійські шамани, вирушаючи на розмову з мертвими предками. Трохи згодом ми з Локвудом переконалися, що сила цих накидок — аж ніяк не вигадка. Вони захистили нас під час подорожі крижаними стежками Іншого Світу. Без них ми напевно померли б. На жаль, одна з них подерлась і пропала, зате друга вціліла й тепер висіла в коморі, поряд із нашими запасами кока-коли, бобів та чипсів.
— Річ ось у чім, — провадив Джордж. — Половина цих пляшок тріснула, тому з ними слід поводитись украй обережно, — він поглянув на Локвуда. — Звичайно, якщо ти хочеш, ми можемо відвезти їх до крематорію. Так, напевно, буде найбезпечніше.
— Ні, — відповів Локвуд. — Вони можуть стати нам у пригоді. Поки вони лежать у залізному колі, все буде гаразд.
— То й добре, — погодився Джордж. — Тільки ось вам моя порада: не підходьте близько до них. Одна чи дві пляшки — ще сяк-так, а коли їх така сила... Тільки уявіть, що буде, коли з них вискочить цілий натовп духів!
— Еге ж, уявляю... — пробурмотів Локвуд, не зводячи очей із Смертного Вогню, що вже стільки років жеврів над ліжком його сестри. Потім він вимкнув світло й зачинив двері.
* * *
Того вечора викликів у нас не було. Це виявилося саме до речі — нам ще треба було підготуватись до завтрашнього розслідування історії з Нещадною Красунею. Удень ми з Голлі заповнювали звіти про наші останні справи, а Локвуд замовив у Маллета нові рапіри й ланцюги і при цьому здавався тихшим та пригніченішим, ніж зазвичай: я подумала, що його засмутив черговий візит до кімнати Джесіки. Джордж іще опівдні подався до архівів і досі не показувався. Коли настав час обідати, я швиденько розігріла готову печеню з холодильника (з Джорджевих запасів), і ми попоїли просто в конторі.
Трохи згодом, коли я прибирала на кухні, до мене зазирнув Локвуд. Джордж іще не повернувся, а Голлі вирушила до себе додому, тож у будинку на Портленд-Роу ми з Локвудом зараз були самі.
— Мені треба вийти у справах, Люсі. Хочеш піти зі мною?
— У справах?
— Так.
— І ти хотів би, щоб я пішла з тобою?
— Якщо в тебе немає важливіших справ...
Важливіших справ у мене дійсно не було. За кілька секунд я вже стояла біля дверей.
— Може, взяти робочу торбину? Зараз побіжу до підвалу...
— Не треба. Рапіри вистачить. Я теж візьму свою стару.
Стару? Тобто нам трапиться не дуже сильний привид?.. Ми вийшли надвір.
— А куди ми йдемо? — запитала я.
— Недалеко.
У сутінках ми пройшли кілька кварталів на схід, а потім звернули на північ, у бік Мерілебон-Роуд. Я подумала, що там ми візьмемо на стоянці таксі, аж тут Локвуд, не дійшовши до перехрестя, зупинився перед іржавою залізною огорожею кладовища Мерілебон.
— Тут? — запитала я. Кладовище було невеличке, старе, густо засипане сіллю й міцно обгороджене.
— Так.
— Щось я не чула, щоб тут виникали проблеми.
Він легенько всміхнувся:
— Постав черевик просто на зарості плюща у себе за спиною. Намацаєш стовпчик, на який легко стати. А звідти можна сягнути руками верхнього краю огорожі й підтягтись. За огорожею сховано широкий мур. Ось, поглянь! Зараз я покажу тобі!
За одну-єдину мить він по-котячому перебрався через огорожу і вже стояв, згорбившись, по той її бік.
— Зумієш, авжеж? Головне, дотягнися до верхнього краю, а далі я допоможу тобі...
У відповідь я лише пирхнула. Може, я й не така спритна, як він, — я навіть зо два рази вилаялась, поки дряпалась через ту огорожу, — та невдовзі я вже стояла біля нього на мурі, футів за десять над землею, і оглядала темно-зелені зарості кладовища.
Цей мур обгороджував кладовище з самого початку, вже пізніше його зовні оточили залізними панелями. Праворуч від нас видніло світло вуличних ліхтарів на Мерілебон-Роуд; унизу розкинулось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порожня могила, Джонатан Страуд», після закриття браузера.