Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

царство тиші й мороку. Кладовище було старовинне, найменша латочка землі тут коштувала шалених грошей. Надгробки громадились так тісно, що мало не стояли один на одному і майже тонули в щільних заростях ожини, з яких, немов уламки кораблів з буремного моря, подекуди стриміли кам’яні урни та ангели. Внутрішньою стороною муру тяглися довгі пагони плюща. То тут, то там із заростів піднімалися старі тисові дерева, схожі на жовті свічні недогарки. Було очевидно, що кладовище вже тривалий час покинуте.

Загалом то був тихий, сумовитий зелений закуток, де не відчувалося жодної небезпеки. Проте зброю в таких місцях слід тримати напоготові, тож я спитала, поклавши руку на ефес рапіри:

— Який Гість чекає тут на нас?

Довге пальто Локвуда затріпотіло під свіжим вітерцем. Жодної відповіді я не почула — можливо, Локвуд просто не вловив мого запитання.

— Зійти донизу дуже просто, — натомість лагідно промовив він. — Мур тут трохи обвалився, і вийшли справжнісінькі сходи. Тільки ступай обережно, щоб не посковзнутись. Ходімо?

— Локвуде,—спиталая, злізаючи вниз щербатим муром, — звідки ти все це знаєш?

— Я тут уже бував, — пояснив він. Тим часом я вже зіскочила на землю і опинилась аж по груди серед трави й кущів ожини. — А тепер сюди, — показав він на ледве помітну стежку, схожу на звірячий слід, що петляв між надгробками.

Я прямувала за Локвудом, нічого не питаючи й старанно пробираючись між колючими кущами. Невдовзі стежка привела нас до малесенької галявинки, де траву й плющ хтось викосив клинком рапіри.

Посередині галявинки стояли два надгробки, на яких вигравали останні промінці надвечірнього сонця. Обидва вони були з сірого каменю, досить нові, прямокутні, не забруднені дощем та вітром. На каменях не було жодних прикрас, тільки лівий надгробок був трохи більший за правий. На ньому, під різьбленим портретом сумної красуні в каптурі було вибито чіткими великими літерами:

СЕЛІЯ ЛОКВУД

ДОНАЛЬД ЛОКВУД

Знання дарує нам волю

На другому камені, без усяких зображень, було викарбувано лише два слова:

ДЖЕСІКА ЛОКВУД

Я розтулила вуста, щоб сказати хоч що-небудь, та не змогла промовити ні слова. Моє серце шалено тьохкало, голова йшла обертом. Я стояла й мовчки зирила на камені.

— Часом я питаю сам у себе, Люсі: навіщо це все? — заговорив Локвуд. — Чому ми робимо те, що робимо? Взяти хоча б нашу минулу ніч: чому ми наважились на це? Чи ось Тафнел... Чому ми сиділи й слухали те, що молов цей неотеса? Ось що часом спадає мені на думку, й тоді я зазвичай навідуюся сюди.

Я поглянула на нього. Він стояв біля мене в сутінках, ховаючи обличчя за піднятим коміром пальта. Мені давно кортіло дізнатися, де похована його родина, одначе спитати про це я досі не наважувалась. А тепер він сам привів мене сюди, до цього найдорожчого йому місця. Тому, крім смутку й співчуття, я відчувала ще й певну радість.

— Ось що таке Проблема, — провадив Локвуд. — Ось що вона з нами робить. Уриваються життя, передчасно помирають дорогі нам люди. А потім ми ховаємо їх за залізними огорожами, залишаємо на самоті серед ожини та плюща і втрачаємо їх удруге. Смерть — це не найстрашніше, Люсі. Найстрашніше — це забуття.

Скраю галявинки виднів чийсь старий, порослий мохом похилений надгробок. Локвуд підійшов до нього й сів, підібгавши ноги й мало не спираючись об густий кущ ожини, що ріс позаду. Його чорне пальто майже зливалось із довколишніми тінями, а усмішка кволо сяяла серед темряви.

— Я завжди сідаю тут, — пояснив він. — Під цим каменем похований такий собі Дерек Томпкінс-Бонд. Він, здається, не проти того, щоб я посидів на його могилі. Принаймні жодного разу не проявився, щоб прогнати мене, — він поплескав долонею по каменю. — Якщо хочеш, сідай поруч. Тільки не спіткнись об цю залізяку.

Я справді мало не перечепилась об залізну дротину, що стриміла з землі якраз на рівні моєї гомілки. Я знала, що це мітка на межі могильної ділянки. Раніше я не звертала на це уваги, та зараз ясно побачила родинну могилу Локвудів. А ще я помітила, що надгробок Локвудових батьків стояв посередині ділянки, праворуч від нього височіла могила Джесіки, а ліворуч... ліворуч залишалось порожнє місце.

Я втупила очі в цей клаптик землі, порослий травою. На якусь мить довколишній світ для мене пропав — я не чула ні калатання власного серця, ні шепоту вітру, ні шелесту листя, ні далекого шуму нічних таксі на Мерілебон-Роуд.

Я не зводила очей з цієї маленької непримітної ділянки. Дивилася на порожню могилу, що чекала на свого майбутнього господаря.

Я не одразу відчула, що Локвуд далі розмовляє зі мною:

— Коли померла моя сестра, кладовище вже зачинили з міркувань безпеки. Довелося добре поклопотатись, щоб міська влада дозволила поховати її на родинній ділянці, вшанувавши останню волю небіжчиків...

Ми чудово знали, чому влада врешті на це погодилась. Нехай собі мертві радіють від того, що лежать поряд. Щасливому мерцеві нема потреби повертатись у світ живих...

Переступивши через дротину, я трохи пройшла травою й сіла на камінь біля Локвуда.

— Це добре, коли родина спочиває вкупі. Авжеж, Люсі? — запитав Локвуд. — Тому я й не почуваюся самотнім, коли приходжу сюди.

Я кивнула, поглянула на нерівно скошену траву й на люто порубані клинком кущі. Аж нарешті до мене повернулась мова, і я сказала:

— Дякую, що привів мене сюди.

— Будь ласка.

Кілька хвилин ми посиділи мовчки, щільно притулившись одне до одного плечима. Нарешті я наважилась заговорити:

— Ти ніколи не розповідав мені, як це сталось.

— Як загинули мої батьки? — Локвуд знову замовк і мовчав так довго, що я вже подумала, що він знову, як завжди, нічого не скаже. Та врешті він усе-таки заговорив — тихо й сумно: — Дуже химерним чином. І сталось це недалеко звідси.

— Як? У Мерілебоні?

— Так, на Юстон-Роуд. У підземному тунелі. Знаєш, де він?

— Ти ніколи не розповідав мені... — повторила я.

То був короткий, негарний бетонний тунель, збудований для того, щоб розвантажити перехрестя Юстон-Роуд з іншою так само переповненою вулицею. Ми з Локвудом частенько проїздили цим тунелем у таксі, проте досі він ані словом не натякав мені, що це за місце.

— То це була автокатастрофа? — перепитала я.

Локвуд підтяг угору коліно й