Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Після десерту гості розпрощалися та поїхали додому. Механічні екіпажі Ядвіга вважала надто гучними, смердючими й вульгарними, відтак притримувалася думки, що шляхта має мандрувати виключно у кареті з парою добрих коней та погоничем у шатах із гербом родини. Зауваження, що механічним екіпажам також потрібні керманичі, які вбираються так само, пані Ярова ігнорувала як несуттєві.

— Що скажете, сину? — спитала Ядвіга, тільки-но карета рушила з місця. — Як вам Агнеса?

Характерник заходився набивати люльку. Він чудово знав, що мовчанка дорівнює грі з вогнем, але не зміг утриматися.

— Як вам Агнеса? — повторила голосніше пані Ярова та додала посмішку, добре знану з дитинства: ця посмішка обіцяла різки на дупі або гречку в кутку.

— Думав, буде гірше, — знизав плечима Ярема. — Але напрочуд приємно поспілкувалися.

— Добре, добре, — не напосідала Ядвіга. — Запам'ятайте свої відчуття... А післязавтра рушимо до Чернівців. Там чекає кандидатка номер два! Треба встигнути до вашого відбуття.

Ярема тихенько простогнав і сховався у тютюнових хмаринках.

Наступного дня він безцільно їздив околицями Чорткова — аби лише не стирчати у маєтку. Лютився на себе і власну неспроможність відмовити матері з її маніакальними забаганками, лютився на марнославного бовдура Якова, що додумався просити про допомогу у шантажі, лютився на милу Агнесу, яка взагалі була тут ні до чого і лише за прикрим збігом обставин потрапила до цього переліку. Чому доросле життя невпинно перетворюється на дупу?

Його бентежні думки обірвав вужик, що грівся посеред дороги у гарячій пилюці. Обережна кобила спинилась перед ним та перелякано заіржала, і раптом скотилася лавина: вибух, ще один, жахливий вереск інших коней, в очах мерехтить, сира земля під колінами, прямо перед ним лежить кобила із розпоротим уламком черевом, квилить, він намагається запхати теплі тельбухи назад, сам не розуміє, навіщо робить це, нутрощі смердять і парують, вислизають із покривавлених рук, навколо нестерпно кричать коні та люди, а кобила вже мовчить і тільки витріщається на нього нажаханим оком...

— Малюче!

Він не чує.

— Малюче! Ти здурів? Ходи сюди!

Він кидає кишки, кобила вже померла. Слухняно підходить до діда.

— Вони вивели їх. Вивели всіх! Бачиш?

Ярема бачить. Дід скидає одяг.

— Мусимо кістьми лягти, але скувати їхні сили. Це наказ!

Наказ як слово Боже. Краще бігти на смерть, ніж дивитися на тих конаючих коней.

— За мною! Не займай!

Ярема, Микола та інші сіроманці мчать уперед, на ходу обертаються на вовків, Ярема хапає в пащу ножа зі срібним лезом.

Ведмеді, як на родинному гербі Ярових, величезні, закуті у шпилясті обладунки, ревуть та мчать назустріч. Обернені проти обернених, хижаки на хижаків. Незаплямовані Потойбіччям б'ються навколо, не втручаючись у двобій проклятих.

Він ухилився від здоровенної лапи. Вовкові поруч ударом розтрощило череп. Одного погляду вистачить: ані пазурі, ані ікла не візьмуть — заважали кляті обладунки. Ведмеже ревіння, вовче гарчання, постріли і дзвін сталі, все злилося, змішалося, склеїлося кров'ю.

Ярема стрибнув на спину найближчого ведмедя, на льоту перекинувся, лівицею схопив його за шию, а у правицю виплюнув ножа. Удар в око, ніж входить глибоко, скрегоче на кістці, він вганяє його далі, засліплений берсеркер реве від болю, стає дибки і за кілька секунд помирає. Ярема намагається витягти ножа, але лезо сидить занадто глибоко, характерник не встигає зістрибнути, огрядне тіло гепається на нього, причавлює, він чує останній крик із чужої гортані, що перетворюється на людську:

— О-о-оді-і-і-і-ін!

Важкий обладунок б'є по скроні шпичастим краєчком. Темрява.

Прийшов до тями під рядами холодної плоті. Він лежав серед мертвих, за щасливою випадковістю не пошматований завірюхою сталевих жнив. Повітря не вистачало. Спробував поворухнутись: марно. Заволав щодуху:

— Допоможіть!

Дивом його почули. Якийсь одноокий сіроманець розкидав мертвих, дістав скривавленого Ярему до цього світу і сіроманець завмер, спорожнілий, беззмістовний, але чомусь живий.

Кобила тицьнулася носом у вухо і мара розвіялася. Ярема сидів у пилюці посеред дороги. Вужик давно зник, кобила тихенько іржала. Характерник погладив її морду, обережно звівся на ноги, вдихнув і скривився — у грудях боліло, наче пірначем вгатили.

Знову! Як соромно... Він думав, що ці приступи у минулому, на землях Північного Альянсу, їх не траплялося кілька місяців... Але вони повернулися.

— Якщо це кара за слова мої, — мовив Ярема до неба, — то я не відступлюся. І готовий спитати знову: де любов твоя? Вона покинула мене. Чуєш? Ти чуєш?

Небо мовчало.

***

Доглядач кладовища пишався своєю роботою. Будь-хто здатен постояти за себе, крім небіжчиків, які стерплять будь-яку наругу. Захист могил — гідна справа, і тільки недолугі, недалекі люди не бачать її благородства. Нічого моторошного у ній немає: за кілька десятиліть доглядач переконався, що жодне місце в світі не зрівняється зі спокоєм кладовища, а всілякі привиди й мстиві духи живуть лише у лячних байках і химерних книжках, на кшталт тих, якими зачитується його меншенька онучка, справжня розумниця.

Він робив вечірній обхід (де бур'ян смикнути, де отруту в кротячу нору кинути, де сміття прибрати) і вгледів між двох характерницьких дубів самотню постать. До тих дерев він наближався рідко: навколо дубів не ховали через густе мереживо коріння, що унеможливлювало будь-яке копання, а лицарськими могилами опікувалася родина Непийводи, добрі люди, ніколи про мертвих не забувають, на гробівці завжди приносять крашанки та паску... Проте навіть Трохим Непийвода не наважувався сидіти отак під дубом, прихилившись спиною до стовбура. Певно, то син похованих характерників, Семен чи як його, теж сіроманець. Навідується рідко, але добре запам'ятався, бо попри сивину на скроні був наймолодшим лицарем Сірого Ордену. Доглядач пройшовся повз величної пари дерев, що сплелися у вічному танку, спіймав погляд характерника і махнув йому рукою, не порушивши сакральну тишу зайвим вигуком. До лицаря малося питання, але воно могло почекати.

Сіроманець відповів на привітання та одразу забув про доглядача. Провів рукою по теплій корі. Дуби стали єдиною згадкою про батьків: тато, якого він власноруч убив; мама, чий убивця так і лишився невідомим. Зовнішність Ігоря він досі пам'ятав, але обличчя Ольги пішло зі спогадів назавжди. Лише ці два дерева — і він сам — були доказами їхніх життів.

Чорнововк прийшов сюди у пошуках відповідей, але жодної не знайшов. Перед очі поверталася нещодавня зустріч.

...Замість привітань він довго вдивлявся в її живіт, підперезаний чересом із трьома клямрами. Живіт як живіт — ніщо у ньому не видавало ознак нового життя.

— Мої