Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Малиновий пелікан 📚 - Українською

Читати книгу - "Малиновий пелікан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Малиновий пелікан" автора Володимир Миколайович Войнович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 69
Перейти на сторінку:
наближені до казни, якось співставляли свої потреби зі своїми апетитами, але при цьому не ставили б перед країною і народом грандіозних завдань по побудові світлого майбутнього, не нагромаджували б гігантських споруд, що перекривають ріки і протоки, перетворюють природу, були б скромнішими, не задирали б носа, що ми кращі за всіх, і не шукали б особливої дороги, а пішли б звичайнісінькою, протоптаною, яку скромні і недурні європейські люди до нас намацали шляхом злочинів, спроб і помилок. Добре було б, розмріявся я, відмовитися від проведення всіляких олімпіад, чемпіонатів, від дорогих іноземних футбольних тренерів, від пишних свят з танками, гарматами, ракетами й іншим залізом, що тарабанить по бруківці, поменше б поклонінь усіляким священним реліквіям, а ще… а ще я б порадив тим, над якими я летів, утриматися від приєднання чужих територій і примусу людей, які там живуть, жити так само кепсько, як ми.

Я летів, дивився униз, і вся ця територія, що пропливала піді мною, здалася мені широкою рікою, скованою одвічним шаром льоду. Я дивився на ріку і думав: ні, цей лід ніколи не розтане і не розколеться. Так і буде під своєю товщиною тримати в замороженому вигляді все живе. І раптом просто на моїх очах по всій поверхні пішли зиґзаґоподібні тріщини. Лід став лопатися, розвалюватися на окремі льодини, які, віддаляючись одна від одної, утворювали великі ополонки з бурхливою темною водою. Розпочався льодохід. Величезні шматки, схожі за обрисом на суб’єкти Російської Федерації, відвалювалися від основної маси і, кружляючи в шаленому темпі, рушали в самостійне плавання. Першими відірвалися і попливли шматки, схожі за обрисом на Сахалін і Камчатку з Чукоткою. За ними пішли Курили, острів Врангеля, Новосибірські острови, півострів Таймир, а потім лід став ламатися посередині і шматки, знову ж таки схожі за обрисами на республіки Якутію, Марій Ел, Татарстан, Башкортостан й Нижньоновгородську область, стали віддалятися один від одного, заходячись в дивному кружлянні. Заворожений виглядом цього, я дивився униз й намагався зрозуміти, який із цих шматків схожий на певну територію, і поки гадав, проплили піді мною Тверська, Володимирська і Московська області, і ось уже засяяла маківками усіх своїх сорока сороків Москва. Я злякався, що й вона з-під мене поплине, і мені доведеться приземлятися десь у Білорусії чи Польщі, й став знижуватися по крутій спіралі. І спустився вже майже до самої землі, але на останніх метрах втратив здатність триматися в повітрі, полетів каменем донизу і від страху, що розіб’юся, прокинувся під крик: «Йо-мойо!»

Іван Іванович

Прокинувся, побачив нахилену наді мною Варвару.

– Ти не вдарився? – стривожено запитала вона.

– Начеб ні, – сказав я. – Чого б це мені вдарятися?

– Пашка, блін, гальмує різко, – сказала Зінуля. – Добре, що ви прив’язані.

– Як же ж не тормозити, блін, коли колесо, блін… – Колесо прохромилося, мав на увазі Паша, замінивши слово «прохромилося» евфемізмом навпаки, і, вилізаючи з кабіни, додав: – Добре хоч що праве переднє, а якби ліве, могло, блін, винести на зустрічну, і тоді всім нам… «кінець», – хотів він сказати.

Я виліз слідом за ним, торкнув колесо ногою.

– Авжеж, – кажу, – прокол. Запаска в тебе далеко?

– Яка, блін, запаска? – сердито відповів Паша. – Моя запаска на складі лежить.

– Це в якому розумінні?

– У такому розумінні, що нема у мене запаски, не видали. – І додав іще декілька слів, з якими мені довелося погодитись.

Тут перед нами виник симпатичний молодий чоловік кримінальної зовнішності, в синьому комбінезоні з масною плямою на грудях, з кіскою на потилиці і домкратом у руці.

– Ну, що, – каже, – командир, проколовся?

– Проколовся, – бурчить Паша похмуро.

– Авжеж, буває. На цьому місці всі проколюються. Давай запаску і півштуки, зараз усе владнаємо.

– Нема в мене запаски, – похмуро сказав Паша. – І півштуки нема, а до получки ще два дні.

– Так я і думав! – сказав патлань сердито й розчаровано. – Їздять, а чим думають, не зрозуміло.

– А ти-то чим думаєш? – сказав Паша. – Ти ж бачиш, державна машина, а все одно цвяхи підкладаєш.

– Не цвяхи, а шипи, – уточнив молодий чоловік. – Негарно, звісно, але ж родину годувати треба. От і вкалую, колеса приватним людям міняти допомагаю. А для держтранспорту є і держдопомога.

– Дати б тобі по кумполу.

– І не пробуй, – миролюбно процідив проколювач. – Я ж тут не сам працюю. У нас тут, можна сказати, цілий мафіозний трудовий колектив. – І, рухом голови показавши на напарника з монтировкою, що стовбичив під ліхтарем, попрямував на інший бік дороги забезпечувати проколи зустрічному транспорту. Напарник пішов за ним. Паша, висловивши з приводу усіх проколювачів декілька не для друку, але не спрямованих на критику держави думок, сів на своє місце і став дзвонити по мобільнику в службу технічної допомоги, щоб привезли запаску.

А я, скориставшись несподіваною паузою, вийшов назовні розім’ятися й подихати свіжим повітрям без карболки.

На мокрому від дощу, який щойно пройшов, асфальті жовтим розтопленим і розпливчастим маслом відбивалися вогні вуличних ліхтарів. Фари автомобілів, що пролітали мимо, відбивалися смугами, які миттєво витягувалися, скорочувалися і щезали. Вечір несподівано для цієї пори року і доби був теплим. Я розстебнув куртку і, заклавши руки за спину, пішов гуляти тротуаром туди-сюди. Коли вдруге йшов туди, хтось мене покликав по імені та по батькові. Я повернув голову й побачив чоловіка, що вилазив із чорного «мерседеса», в сірому демісезонному пальті з чорним бархатним коміром і у фетровому капелюсі-котелку з загнутими полями, такі головні убори за моїм уявленням носили в дев’ятнадцятому столітті.

– Доброго вечора, – сказав цей чоловік і протягнув мені руку з маленькою, як я чомусь подумав, пітною долонькою і обручкою на безіменному пальці. Перш ніж відповісти зустрічним жестом, я пильно придивився і побачив перед собою людину непевного віку, огіркової зовнішності, з обличчям, що не мало жодної індивідуальної риси, хоча саме цим воно мені видалося дуже знайомим.

І все ж:

– Не маю честі, – сказав я холодно і від рукостискання ухилився.

– Ну, як же ж, як же-с, – сказав носій котелка, наслідуючи, очевидно, якогось літературного персонажа з далекого минулого, коли в моді були такі головні убори. При цьому руку опускав повільно, мабуть, сподіваючись, що якщо я передумаю, йому не треба буде знову піднімати її високо. – Ми ж із вами стрічалися. І мали дуже ґрунтовну, так сказать, бесіду-с.

– Ми з вами зустрічались? – Я придивився до нього ще пильніше і вигукнув не радісно, але здивовано:

– Іван Іванович!

– Саме він, – самовдоволено вищірився Іван Іванович, але руку повторно протягувати не наважився.

1 ... 19 20 21 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малиновий пелікан"