Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Малиновий пелікан 📚 - Українською

Читати книгу - "Малиновий пелікан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Малиновий пелікан" автора Володимир Миколайович Войнович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 69
Перейти на сторінку:
class="p1">А я дивився на нього і дивувався, як же я відразу його не упізнав. Його обличчя, звичайно, цілковито незапам’ятовуване, але, уявіть собі, саме цією абсолютною незапам’ятовуваністю і запам’ятовується. Тепер я, звичайно, його упізнав. Це був той самий Іван Іванович… себто, Іван Іванович це, ясна річ, придумане ім’я. Хто придумував, не надто напружувався, та й завдання не вимагало напруження. Вони всі були тоді і, мабуть, й нині Івани Івановичі, Миколи Миколайовичі, Петри Петровичі, Володимири Володимировичі, щоб нам легше запам’ятати і їм не збиватися… так ось це був той самий Іван Іванович, який спекотного літнього дня якогось дуже давнього року допитував мене в задушливому кабінеті… себто, даруйте, не допитував, а запитував (формально це був не допит, а профілактична бесіда), чому я пишу занепадницькі, як йому здавалося, тексти… Все у вас, казав, життя якесь таке сумне, приземлене, герої безкрилі, а насправді… І він мені тоді також розкривав очі на наші досягнення, військову могутність і космічні успіхи, обіцяв допомогти оволодіти оптимістичним поглядом на життя і погрожував печальними для мене наслідками, якщо я не прийму його допомоги, а про нашу бесіду комусь розповім.

– Але даруйте, – сказав я, – адже ми з вами зустрічалися ледь не в середині минулого століття, а вам тоді вже було, як мені здавалося, ну, не менше ніж за п’ятдесят.

– Прекрасна пам’ять! – похвалив він мене. – Мені дійсно було трохи за п’ятдесят. Мені й зараз приблизно близько цього ж.

– Як це так виходить?

– А ось так і виходить. – Він розкинув свої короткі ручки. – Ви ж мудра людина, дуже цікавитеся людьми моєї професії і давно мали б помітити, як би вам сказати, ми не старіємо, а рухаємося разом з часом… Тому, як мовиться, ви приходите і відходите, а ми залишаємося. Що поробиш, служба така, не відпускає. І старіти нам немає ні часу, ні причини-с. Та що це ми все про мене, давайте про вас. Куди мандруємо, якщо не секрет?

Я охоче йому сказав, що їду в інститут Скліфосовського, жодних таємниць не маю, антидержавних думок (збрехав, звісно) в голові не тримаю, бо мені зараз не до них.

– А що таке? – Він повірив і стурбувався відсутністю у мене антидержавних думок, чого раніше за мною наче й не помічалося.

Я розповів йому про кліща.

– Ах, он воно що! Нарешті-то ви самі помітили. Так же ж він, цей кліщ, давно в вас сидить. Що дивитесь на мене? Хіба ж не так?

– Не так, – сказав я. – Ви маєте на увазі умовного кліща, а я вам кажу про реального, про комаху, яка влізла мені ось сюди в живіт і зовсім не умовно, а фізично.

– Ну, це якраз дрібниця, – відмахнувся він. – Цього кліща будь-яка медсестра з вас в одну мить виколупає, а ось цей, який сидить у вас тут, – він постукав себе по лобі, – з ним навіть ми справитися не можемо. Себто, можемо, але не завжди.

– Дуже вам співчуваю, – кажу. – З іншого боку, коли б нас, таких, як я, не було, ви б усі були безробітними.

– Це вірно, – зітхнув він, – але я власне не з особистої вигоди, а виключно ради пізнання спостерігаю і думаю. Ось ви, розпочинаючи зі всіляких там народників, все виявляєте невдоволення владою, піклуєтесь за народ, але ж народ-то вас про це не просить.

– Не просить, бо сам вигоди своєї не розуміє.

– Дуже навіть розуміє, – заперечив мій співбесідник. – Краще за вас розуміє. Його вигода полягає в тому, щоб все було як є, за заведеним здавна порядком. Він розуміє, що життя так влаштовано, що з одного боку, він, а з другого – панство чи начальство, чи як це називається, себто люди, які беруть на себе труд за нього думати і ним керувати. Казати йому, як жити, годуватися і помирати. Його такий розподіл праці влаштовує, а ви споконвіку зовете, насильно тягнете його до чогось такого, чого він не розуміє і тому готовий вас здати нам. Народники, пригадуєте, по селах ходили, грамоти селян навчали, щоби прокламації могли розуміти. Так ці самі селяни в поліцію їх здавали. Так було тоді, так є і зараз. Якщо вести відлік бодай від Радищева, то за дві сотні з лишком років тисячі людей, які боролися за так зване народне щастя, згинули, пропали, як кажуть, ні за понюшку тютюну, а народ цього навіть не помітив. Так чи ж варті такої ціни ваші зусилля? Подумайте ліпше за себе. Чого вам бракує? Все у вас особисто є. Ваші книжки друкують, хоча я б, на мій смак, деякі розділи все-таки викинув би і дещо попросив би вас переписати, але ми цього не робимо, а що стосується народу, то він, якщо ви примічаєте, ситий, одягнутий, взутий і владою вдоволений. Завжди вдоволений, в усякому разі, вона завжди може його в цьому переконати. Ви ось все кричите: народ бідує, а він не бідує, він просто живе скромно, як звик. Хліб, картопля, огірочок квашений, пляшка з получки, йому більше нічого не потрібно. Йому аби війни не було.

– Ось саме це, – сказав я, – аби війни не було. Але ви ж без війни не можете. Ви вже сто років ведете війну з власним народом, а як тільки виникає можливість чи вам здається, що вона виникла, лізете наводити порядок до сусідів. Навіщо ви туди лізите? Що ви там загубили?

– Ми, – сказав він, – відновлюємо історичну справедливість. Ми об’єднуємо весь російський світ, і ми його об’єднаємо незалежно від того, подобається це вам чи не подобається.

– Ви російський світ об’єднаєте, а навіщо? – запитав я і цим своїм запитанням завів його в тупик.

– Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? – тричі він повторив моє запитання, поки обдумував заперечення. – Що значить «навіщо»? – запитав він учетверте і відповів своїм запитанням. – А те, що ми найроз’єднаніший у світі народ, а те, що двадцять п’ять мільйонів росіян змушені жити за межами Росії, це вас не хвилює?

– А чого ж мені хвилюватися, я живу у межах. А якщо вас доля двадцяти п’яти мільйонів хвилює, так покличте їх сюди, в Росію, дешевше буде, ніж захоплювати їх разом з територіями. У нас, – уточнив я, – країна велика, малозаселена. І п’ятдесят мільйонів легко би розташувалися, так що й не помітиш. Так покличте їх.

Іван Іванович знітився і спохмурнів.

– Так звемо ж.

– І що ж?

Він насупився і неохоче сказав:

– Не їдуть, сволота. Вже ми їм усе обіцяли. Житло

1 ... 20 21 22 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малиновий пелікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малиновий пелікан"