Читати книгу - "Срібний трон"

Похмурий то видався день, нічого й казати. У небі – жодного просвітку, над головою – важкі хмари, готові вибухнути снігом; під ногами – мерзла земля, а над землею дме льодяний вітер так, буцімто ладен шкіру з живого зідрати. Доплентавшись до долини, мандрівники побачили, що стара дорога тут ще більш зруйнована, ніж у горах. Тепер їм доводилося пробиратися по розбитих кам’яних плитах, протискуватися поміж здоровенних валунів, дертися вгору по дрібному щебеню. Вони вкрай вимучилися та зовсім позбивали ноги, але про відпочинок не могло бути й мови – холод підганяв їх уперед.

Близької десятої ранку з неба впали перші сніжинки – вони лягали Джил на рукава й не танули; хвилин за десять сипало вже рясно, за двадцять земля навкруги помітно побілішала, а за півгодини навколо мандрівців затанцювала віхола, яка, судячи з усього, могла тривати й увесь день. Сніг бив просто в обличчя, засліплюючи подорожніх.

Аби зрозуміти, що трапилось далі, треба не забувати, що вони майже не бачили, що коїться навкруги. Наблизившись до підніжжя невисокого пагорба, за яким вони вчора ввечері побачили освітлені вікна, ніхто вже не міг розгледіти, яким був увесь пагорб, – крізь снігову завісу вони ледь бачили за кілька кроків від себе, та навіть для того доводилося видивлятися на всі очі. Нічого й казати, що йшли всі мовчки.

Біля підніжжя пагорба вони помітили щось схоже, якщо придивитися пильніше, на здоровенні кам’яні куби. Але ніхто не придивлявся – дорогу мандрівникам перегородив кам’яний карниз заввишки в людський зріст. Довгоногий простоквак легко здерся на нього й допоміг залізти іншим. Карниз рівно встилав глибокий вогкий сніг, і, здираючись нагору, діти вивалялися в ньому та змокли до рубця, чого не скажеш про простоквака. Потім вони ще довгенько чвалали вгору крутим кам’янистим пагорбом, коли дорогу їм перегородив другий карниз. Усього на шляху їх виявилося чотири, всі на однаковій відстані один від одного.

Видершись на останній, вони зрозуміли, що дісталися вершини пагорба: якщо до цієї миті він хоч трохи захищав їх від вітру, то тепер стихія накинулася на них з усією люттю. Вершина пагорба була рівною, мов стіл, і вітер, не зустрічаючи ніяких перешкод, дув із несамовитою силою. Багато де снігу не було зовсім – вітер не давав йому впасти, підхоплював та шматтями кидав мандрівникам в обличчя. Клуби снігу мчали по плато, ніби воно було вкрите льодом, бо земля тут була і справді гладенькою та пласкою, мов крига на річці. На додачу плато вздовж і впоперек перерізували загадкові рівчаки та насипи, що ділили його на здоровенні прямокутники та квадрати, через які довелося перелазити, що було ой як нелегко, бо деякі з них завширшки сягали кількох кроків, а заввишки – від двох ліктів аж до шести. З північного боку кожного такого насипу лежали глибокі снігові замети. Тож, перетнувши насип, мандрівникам доводилося плигати в ті замети й щораз вивалюватися у снігу та вимокати дедалі дужче.

Насунувши на лоба каптур, заховавши занімілі руки під плащ та низенько зігнувшись, навколо себе Джил краєм ока помічала інші обриси на цьому жахливому плато: праворуч височіло щось схоже на фабричні димарі, ліворуч вона розгледіла незвичну прямовисну скелю дивовижно симетричної форми. Але всі ті дива її аніскільки не зацікавили, тож вона забула про них, щойно відвела погляд в інший бік. Єдине, про що вона могла зараз думати, то про свої закоцюблі руки (і підборіддя, і вуха, і ніс) та про гарячу ванну й теплу постіль у палаці Харфанг.

Раптом вона втратила рівновагу на льодяній гірці, подолала кроків із шість та із жахом зрозуміла, що зісковзує кудись униз, у вузьку темну розколину, що, як їй здалося, щойно розверзлася у неї під ногами. Мить – і вона опинилася на дні. Але на дні чого? Вона не знала. Ця розколина була схожа на рів або траншею завширшки кроків зо три. І хоч у перші хвилини дівчинка почувалася приголомшеною, щойно отямившись, вона в першу чергу відчула полегшення від того, що вітер більше не дме їй в обличчя, бо рів виявився доволі глибоким. Глянувши вгору, вона, звичайно, побачила стривожені обличчя Бяклі та Трясогуза.

– Ти там не забилася? – голосно крикнув Бяклі.

– Певен, що заламала собі обидві ноги! – одразу ж припустив Трясогуз.

Джил звелася на ноги та відповіла їм, що ціла й неушкоджена, руки-ноги на місці, але вилізти з ями сама вона не зможе.

– Що це за рівчак? – запитав Бяклі.

– Ще не знаю, – відповіла дівчинка. – Якась траншея. Або лаз. Або канава – пряма, мов під лінійку зроблена.

– Ти диви, і справді! І тягнеться точнісінько на північ, – зорієнтувався Бяклі. – Може, це якась дорога? Якщо так, то ми б сховалися від цього несамовитого вітру. А снігу там багато?

– Майже немає. Гадаю, вітер переносить його над рівчаком.

– А що там далі?

– Почекайте хвилинку, піду подивлюся, – відгукнулася Джил та пішла вглиб.

За декілька кроків вона побачила, що траншея круто повертає праворуч. Про що вона й сповістила своїх друзів.

– А що там, за поворотом? – не вгамовувався Бяклі.

Так вже склалося, що Джил до вихлястих переходів, темних підпіль та підземель ставилася так само, як Бяклі до скелястих круч, – вони їй геть не подобалися. Дівчинка не мала ні найменшого бажання завертати праворуч сама, особливо чуючи, як Трясогуз розпинається позаду:

– Обережно, Поул! Зазвичай такі лабіринти ведуть до драконових печер! До речі, тутечки, у країні велетнів, запросто можна зустріти велетенських жуків чи гігантських черв’яків!

– Мені здається, що хід нікуди не веде, – обізвалася дівчинка, поспіхом вертаючись.

– Зараз я спущуся подивитися. Як це «нікуди не веде»? Що ти таке кажеш? – не повірив Бяклі.

Він усівся на сніг на краю траншеї (до того часу всі вже так змокли, що на те й не зважали), звісив ноги та зіскочив униз. Він проліз повз Джил, і, хоч вона не почула від нього ані слова, дівчинка здогадалася, що він вважає її боягузкою. Вона пішла слідом за ним, крок у крок, але обігнати його не намагалася.

Однак на дітей чекало розчарування. Повернувши ліворуч, вони пройшли декілька кроків та побачили, що дорога ділиться надвоє: головна траншея вела далі в тому ж напрямку, а від неї відходила інша, що круто звертала праворуч. Подивившись праворуч, Бяклі вимовив:

– Туди йти марно – вона приведе нас назад, на південь, – та покрокував уперед, але за декілька кроків траншея знов повертала на південь, і дороги вперед не було.