Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Не тільки, — хмикнув він, подумки повертаючись у минуле. — Моїм улюбленим заняттям було лазити по деревах. Мати часто мене за це сварила.

— Чому? — здивувалась я. — Хіба це роблять не всі хлопці?

— Усі, — погодився він. — Але в Мідгарді, наприклад, дерева не хапають дітей за ноги, розлючені, що по них здираються і збивають кору ногами.

Я розсміялася, уявивши, як тонка гілка хапає маленьку версію Асгейра за ногу і підвішує вниз головою. Асгейр теж посміхнувся, спостерігаючи за мною.

Зненацька він витягнув руки і схопив мене за талію, піднімаючи над землею.

— Що ти... — охнула я, але замовкла, коли він переніс мене через ще одне повалене дерево.

Він зробив це так легко, ніби я нічого не важила. Я зніяковіла, лише зараз згадавши, що він був напівбогом. Про це легко було забути, коли він розмовляв зі мною отак, без зверхності й на рівних.

Поставивши на ноги, Асгейр затримав руки на моїй талії. Я затремтіла, стискаючи міцні передпліччя і відчуваючи, як він погладжує чутливу шкіру крізь тонку тканину сорочки. Його великі пальці рухалися вперед-назад, поки очі не відривалися від моїх.

Зашарівшись, я опустила голову.

— Дякую, — пробурмотіла я і не впізнала власний голос. Він здавався придушеним і слабким.

Сильні руки впали з моєї талії. Сіра сорочка віддалилася від мого обличчя.

— Ходімо далі. Пора повертатися.

Я мовчки пішла за ним. Якийсь час єдиними звуками були наші кроки, шелест листя на деревах і щебет пташок довкола. Лише коли попереду показалась галявина з валуном посередині, покритим мохом з одного боку, воїн подав голос знову.

— Завтра ти почнеш тренуватися і вчитися. Ти багато пропустила за два роки, які б мала бути тут.

Чим довше я тут знаходилася, тим більше відчувала, як сила, в рази більша, ніж на Землі, розливалась у крові. Вона бурлила й просилася назовні. Благала — ні, вимагала — щоб її використали. Хотіла вирватися, мов шампанське, яке довго збовтували у пляшці.

Немов почувши мої думки, тіло здригнулося від нового напливу енергії.

Зупинившись біля каменю, на вершині якого сяяв цього разу прозорий кристал, Асгейр підкликав мене ближче.

— Це портал, що діє в межах одного світу. Він допоможе тобі перенестися без моєї допомоги.

Я зацікавлено схилила голову, розглядаючи призму, в якій заломлювалися сонячні промені.

— І що мені робити?

— Поклади руку на кристал і заплющ очі, — спокійно пояснював воїн. — Уяви галявину перед домом валькірій. Цього буде достатньо.

Щойно я торкнулася кам’яної брили, холодна поверхня різко нагрілася. Я смикнулася від несподіванки, але руку не прибрала. Тіло пронизувала стріла енергії, вливаючись і виливаючись назад у кристал. В голові запаморочилося.

— Заплющ очі, — прошепотів Асгейр мені на вухо. Я й не помітила, коли він став за спиною.

Зробивши над собою зусилля, я опустила повіки. Стало трохи легше.

— Уяви, що стоїш на галявині перед домом, — повторив він.

Я знала, що він казав про новий дім. В грудях осів важкий камінь, та я зробила, як він казав. Тієї ж миті повітря навколо охололо, а земля зникла з-під ніг. Але перш ніж я відчула її знову, у вухах пролунали останні слова Асгейра:

— Побачимося завтра, Єво.

***

На галявині біля дому валькірій вже чекала Інгрід. Побачивши мене, вона встала з-за столу, де сиділа з дівчатами, і поспішила до мене.

— Де ти так довго була? — було першим, що вона спитала. Її погляд ковзнув на книгу, яку я досі притискала до себе.

— Асгейр провів мені екскурсію по столиці, — знизала плечима я.

— О-о-о, — протягнула вона. — І де?

— Як водиться — по найвизначніших місцях.

Інгрід здивовано підняла брови, але я обійшла її і рушила до будівлі. Я не знала, як з нею поводитися — ніхто раніше не намагався зі мною подружитися так рішуче. Це було дивно, але приємно.

Вона тут же порівнялася зі мною.

— Завтра тебе чекає маг Лейф, — сказала Інгрід, крокуючи за мною до дому.

— Навіщо? — нахмурилась я.

— Щоб познайомитись і обговорити твій план занять, — пояснила вона. — Він головний у школі валькірій — тій, що біля тренувальних майданчиків.

Боже, знову школа.

— Ти вчасно, — вела далі Інгрід. — Зараз подадуть вечерю.

— Уже? — здивувалась я. Я й не помітила, що вже сутеніло.

— Вас з Асгейром довго не було, — хитро примружилась вона.

Я закотила очі від її натяку і пройшла крізь відчинені настіж двері.

Прислухавшись до слів Інгрід, я звернула до їдальні. Голод не відчувався навіть після довгої прогулянки — лише легка слабкість. Мабуть, це теж була моя нова здібність.

Щойно ми увійшли в уже знайомий зал, освітлений десятками смолоскипів на стінах і свічок на столах, до нас повернулася більшість голів. На мить в їдальні, сповненій ароматів запеченого м’яса і свіжого хліба, запанувала тиша, а потому гул голосів поновився з новою силою.