Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Сам Д’Ертьє на старості згадуватиме:

«Мозжухин здесь оказался несравненным, он с блеском переходил от самой настоящей комедии к высокой патетике драмы. Нужно было обладать подлинным талантом, чтобы с такой легкостью переходить от одного жанра к другому, от смеха к слезам. Когда публика увидела его на экране, она не могла не почувствовать его сходства с двумя актерами – Чарли Чаплином и Джоном Берримором, но речь все время шла только об одном Иване, гении с двумя лицами».

У 1926 році Мозжухін зніметься в картині «Михайло Строгов» за романом Жюля Верна. І цей пригодницький фільм матиме і неймовірний успіх у глядача, і комерційний…

Плани на подальше у нього будуть великими, але їм повністю не судитиметься збутися. Після тяжкої хвороби року 1939-го він скінчить свої земні дні у клініці в Нейї – швидкоплинні сухоти – і буде похований на російському кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа…

У роки, коли з ним познайомиться Вертинський і здружиться, Мозжухін перебуватиме у статусі «восходящей русской звезды». Але це на його характері, звичках, поведінці і способові життя аж ніяк не відіб’ється – він залишатиметься все тим же, ким і був – «простым русским парнем». Як згадуватиме згодом Олександр Вертинський, «целые банды приятелей и посторонних людей жили и кутили за его счет. В частых кутежах он платил за всех. Деньги уходили, но приходили новые. Жил он большей частью в отелях… и был настоящей и неисправимой богемой…» (До всього ж він ще й постійно утримував старшого брата Олександра, талановитого камерного співака, у якого не склалася кар’єра.)

Вертинський завжди буде вдячний долі, що вона його колись звела у Москві з такою неординарною і талановитою особистістю, як актор Іван Мозжухін. У цієї незвичайної і на диво щедрої, компанійської людини він на перших порах багато що перейняв.

Іван охоче навчав своєму незбагненному ремеслу, казав, бувало:

– Сашко, котрий Вертинський! Слухай, дивися, всотуй у себе мої премудрості, мотай, як кажуть, на вус. Старанно вчися у мене та в інших метрів театру й кіно. Вчися, вчися і вчися. А тоді, як навчишся, все, що од нас набудеш, викинь до дідька. Викинь і далі йди своєю дорогою. Чуєш, своєю! Без свого ти ніхто. Другий Мозжухін непотрібний, потрібний для тебе один-єдиний – Вертинський. Неповторний і своєрідний. Ось за це – наливай! За це ми з тобою сьогодні добряче хильнемо! Ну, поїхали! За майбутнього Вертинського, який стане… Вертинським, ні на кого не схожим і до біса талановитим!..

Разом з футуристами Вертинський із задоволенням шокуватиме публіку своїм екстравагантним одягом. Ось він проходжується Кузнецьким мостом у жовтій кофті (улюблене вбрання футуристів, у тім числі й Маяковського тих часів) з широкими чорними вилогами і дерев’яною ложкою в петлиці; то вигулькне на Тверському бульварі в якійсь несусвітній куртці з помпонами замість ґудзиків, з побіленим, як у клоунів, обличчям та моноклем в оці…

Але це були безневинні жарти, аби шокувати, епатувати публіку і таким робом завоювати собі популярність. Гірше було з кокаїном, який тоді називали «прокляттям нашої епохи».

«Всі захоплювалися ним, – згадуватиме Вертинський. – Актори носили в жилетному гаманці пляшечки і «заряжалися» перед кожним виходом на сцену. Актриси носили його в пудреницях і нюхали також; поети, художники перебивалися випадковими понюшками, взятими в борг у інших, адже на свій кокаїн у них не вистачало коштів… І кожному здавалось, що він сьогодні незвичайно грав, або писав чи щось говорив. І все це був самообман».

Працюючи в театрі мініатюр, відвідуючи кафе футуристів, мало не потонувши в богемі, Вертинський непомітно пристрастився до кокаїну.

Та так, що невдовзі в нього почалися галюцинації, різні видіння. Якось на Тверському бульварі йому привиділось, що бронзовий Пушкін спустився зі свого п’єдесталу, скочив на підніжку трамвая, і тільки його й бачили…

Мана! Наслання! Видіння було – серед білого дня, – таким зримим і виразним, що Вертинський зрозумів: з кокаїном йому пора зав’язувати.

Інакше – погибель! Кінець кар’єрі співака й кіноактора.

Але кокаїну було не просто позбутися. На той час вже почалася війна, і Вертинський, який ладен був забігти хоч і на край світу від цупких обіймів кокаїну (а втім, на той час крім кокаїну він був – як і більшість російської інтелігенції, – заражений ще й патріотизмом), подався добровольцем на фронт. Знайомий нарколог трохи підлікував його, але порадив: аби врятуватися від кокаїнової залежності, треба хоч на якийсь час змінити спосіб життя.

У кінці 1914 року Вертинський – вже санітар 68-го санітарного поїзда Всеросійського союзу міст, який курсував між передовою і Москвою. Там він, позбуваючись кокаїнової залежності, а заодно й решток патріотичних почуттів, прослужить до весни 1915 року, коли після невеликого поранення повернеться до Москви.

У госпіталі він і днюватиме, і ночуватиме, увесь віддаючись роботі.

І хай робота санітаром була не вельми поетичною, не простою, щоб не сказати тяжкою і навіть брудною, як для естета, але він потім з гордістю згадуватиме:

«Я вів спеціальний облік зроблених мною перев’язок. Ось підсумок – 36 000. Бог, мабуть, врахував цю мою роботу і 36 тисяч перев’язок – помножив на мільйони аплодисментів…»

У госпіталі він і познайомиться з молодим прапорщиком 5-ї армії, московським юристом Володимиром Холодним – його теж перев’язуватиме, тяжко пораненого під Варшавою.

– Мені щось ваше прізвище знайоме, – якось зізнався йому Вертинський. – Таке прізвище носить одна відома…

– …кіноактриса? – не здивувався прапорщик. – Так, це я наділив її таким прізвищем, бо спершу воно було тільки моїм. А тепер і Віра його носить.

– То ви… ви… – Вертинський ледь не задихнувся від хвилювання. – То Віра… Сама Віра Холодна ваша дружина?

– Так. Сама Віра Холодна. Моя…

– Я захоплений вашою дружиною, пане прапорщику…

– Ну, ну, – ревниво озвався офіцер.

– Що ви, що ви! Я захоплений нею як актрисою. На екрані вона – божество. Очевидно, така ж і в житті?

– Принаймні для мене – така… Не знаю, як би й жив, якби її не було…

Вони тоді проговорили мало не всю ніч. Все про неї, про Віру Холодну.

Прапорщик розповідав, а санітар в обидва вуха слухав, захоплювався і все не міг повірити, що ось він так запросто бесідує з чоловіком самої – САМОЇ! – Віри Холодної!

Кому ще так щастить!

Прапорщик Холодний чи не щодня писав листи дружині. Це допомагало