Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

Петро:

— Де ти була? Де ти була?

Іринка (кидається і припадає до моїх ніг):

— Ти жива, жива, матусю.

Ігор силкується щось сказати і не може, у нього на очах сльози.

— У чому річ? — питаю я. — Я була в Луцьку — ви це добре знаєте. Що сталося, доки я їздила?

— Що сталося? Ти питаєш, що сталося?

Петро явно сам не свій. Геть труситься, бідолашний.

— Так, що сталося?

— Де ти була цих два тижні?

— Два тижні? Яких два тижні?

Я нічого не розумію. Вони наче знущаються наді мною. Враз мій погляд падає на настінний календар. Ні, я, очевидно, підсвідомо пошукала його очима і знайшла.

Підійшла.

Подивилася.

На календарі було 27 жовтня. Що ж це таке? Що за дурний розіграш?

— Двадцять сьоме... Жовтня... Ви хочете сказати...

Я, мабуть, упала б, якби Петро не підтримав. Посадив на лавку.

Двадцять сьоме жовтня...

Вони не розігрували. Далі я дізналася про таке. Коли я два тижні тому... А конкретно 12 жовтня не повернулася додому, вони не забили тривогу. Повважали, що я затрималася в лікарні. Але наступного дня вранці зателефонувала Наталка і запитала, як я доїхала. Тоді Петро попросив старшу доньку навідатися до обласної лікарні. Там мене не виявилося. Не було мене і в обласній психіатричній лікарні. Не було ніде. Коли через три дні міліція почала розшук, вийшли на водія маршрутки, на яку я брала квиток. Він підтвердив, коли йому показали фотографію: ця жінка сідала в Луцьку, мала квиток до Загоряй. Але за Ковелем, перед зупинкою Руда, попросила зупинити, сказала, що хоче зайти до родички. Петро повідомив, що в мене нема ніякої родички в Руді. Все ж міліціонери опитали жителів того села. Ніхто мене не бачив і на фото не впізнав. Ніде поблизу того місця, де я нібито виходила, мого трупа не знайшли.

Я... Я сіла в маршрутку... Десь за Ковелем задрімала. Прокинулася перед Загорянами. От і все, що я пам’ятаю.

— Чекайте, — скрикнула я. — Квиток.

Квиток я знайшла. Навіть не квиток, а квитки. Два квитки. Обидва на один і той же час. Тільки один датований дванадцятим, а другий... Другий — 27 жовтня.

— Я нічого не розумію, — сказала я.

Сказала і заплакала. Я справді нічого не пам’ятала. Сіла в маршрутку, поруч мене примостилася якась жінка в синій куртці. В Ковелі вона вийшла. Поруч сів якийсь хлопець. Ми виїхали за місто і я задрімала. Ось і все. Все, що я пам’ятаю.

Я плакала, а Петро, Іринка, Ігор мене заспокоювали. Жаліли.

«Де я була і що зі мною сталося?» — подумала я.

29 жовтня

— Ви справді нічого не пам’ятаєте? — це запитання мені довелося вислухати не раз — у школі, від сусідів, Петрових родичів, від нашої лікарки Вікторії Семенівни. Віка Семенівна, оглянувши мене, таки не без здивування констатувала: я абсолютно здорова, тиск ідеальний.

— А голова як?

— Не болить зовсім, — відповіла я. — І взагалі — готова бути космонавтом, — спробувала пожартувати.

У мене справді нічого не боліло: ні голова, ні шлунок, ні руки й ноги. Не нили коліна, як то бувало. Не ломило в попереку. Я розповіла Вікторії (вона трохи молодша за мене, теж приїхала тимчасово та так і залишилася, як і я, вийшовши заміж за місцевого, правда, вчителя, того ж Андрія Филимоновича) те, що й іншим. Тобто правду. Як я сіла у Луцьку в маршрутку, після Ковеля заснула, а прокинулася вже перед Загорянами. А виявилося, що приїхала через два тижні, які проваландалася невідомо де.

— У вас, без сумніву, амнезія, — авторитетно сказала Вікторія Семенівна і мацнула мою голову.

— Ґуль нема, — сказала я. — Навіть маленької тулечки. Ніхто мене по голові не бив. У всякому разі я не пам’ятаю такого. Правда, Петро каже, що міліціонери, котрі розслідували справу про моє зникнення, казали, начеб я виходила з маршрутки.

— Виходили? — Віка Семенівна поглянула з неприхованою цікавістю. — І цього теж не пам’ятаєте?

— Анічогісінько.

— А може...

Як зблиснув її погляд!

«Ця версія житиме довго» — подумала я.

— Коханця у мене, пані Віко, нема, — сказала я. — Тим більше в Луцьку, чи ще десь. Інопланетяни мене не викрадали. А от чому стався провал у пам’яті? Сама хотіла би знати.

Директор Михайло Вікторович мав учора розгублений вигляд. Бідолаха не знав, що робити. Записувати прогул і звільняти з роботи? Співчувати? Сердитися насправді чи для годиться? Зателефонував у райвідділ освіти. Там наказали взяти з мене пояснювальну записку. На основі якої і приймуть рішення.

— І на тім спасибі велике-превелике, — сказала я.

— Не гнівайтеся, Світлано Ігорівно, — очі Михайла Вікторовича явно потепліли. — Ваш випадок справді безпрецедентний. В усякому разі — для нашої школи.

Добре, що в школі були осінні канікули і я могла спокійно сісти в порожній вчительській і описувати те, що відбулося зі мною 12 жовтня. Закінчивши, звісно, 27-им жовтня. Мені було страшенно сумно і бентежно. Сумно і бентежно...

1 листопада

Мене допитав слідчий з району. Я повторила свою розповідь. Лейтенант задумався. Потім вдягнув кашкета, якого перед тим скинув, і промовив доволі глибокодумним тоном:

— Якщо ви кажете правду, то вас хтось загіпнотизував. Змусив вийти з маршрутки і щось з вами робив. А тоді відвіз до Луцька, через два тижні, і взяв вам квиток.

— Водій тієї маршрутки, якою я їхала дванадцятого жовтня, каже, що я виходила сама...

— Ну, Господи Боже мій, Світлано Ігорівно, — лейтенант вигукнув геть по-сільському, почухав при цьому потилицю й подивився розпачливо. — Ви, чесне слово, не схожі на людину, котра...

— Котра бреше? — уточнила я.

— Котра каже неправду, скажемо так. Я змушений припинити розслідування. Коли щось пригадаєте, зателефонуйте. Я вам залишу номер. І службового, і мобільного телефону.

Після цього я пішла на уроки. Райвідділ, зважаючи на мою гарну репутацію (так мені передав Михайло Вікторович), дозволив вважати ці два тижні відпусткою за власний рахунок.

Я зайшла у дев’ятий клас. Сімнадцять пар очей дивилися на мене.

— Нагадайте, що ми вивчали