Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...Останнім зникає найдавніший запах. Я майже непритомнію, свідомість відключається, але я встигаю пригадати — так пахло молоко, яким я її годувала. Ні, не я, а Світлана. І той запах наче ставав запахом самої Іринки. Він жив на її вустах і, здається, в її тілі. Тілі Іринки.
«Чужої істоти», — кажу я.
Зовсім чужої. Не моєї. Я Ієрихар. Ієрихар. Інакше б добровільно, самовільно не вийшла з того інопланетного тіла.
12 ліомена
Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.
Потім ми після довгої перерви спілкувалися з Лаотерамінією. Вона вже поєдналася долею, доки я брала участь в експерименті, із Крамторесмером, теж молодим перспективним вченим.
Отже, розлад у мене минув.
15 ліомена
Усе гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.
Що ж це таке? Я написала те ж саме, що й попереднього дня. Слово в слово. Мені нема чого сказати? Але ж я написала правду.
Але?.. Я проводила дослід за дослідом. Все ніби вдавалося. Ніби. У рослинах відгукувалися імпульси на ті сигнали, що я посилала. Чогось ще не вистачало, чогось вирішального.
І раптом як блискавка — думка: чи не змушую я рослин робити щось неприродне? Фантазувати? Творити? Щоб у них виникало образне мислення? А що коли я чиню звичайне насильство? Рослини. Наші рослини, безумовно, живі істоти. Але, може, вони самі прийдуть до того, що я їм тепер нав’язую? А якщо не прийдуть?
Ще одна думка пропікає: чим я ліпша від тих насильників на Неміоні, Землі? Вони вбивають собі подібних, нищать все живе.
«Я не нищу, я стимулюю до нових форм життя», — заперечую.
«Але ж це все одно втручання й насильство».
Порадитися з Оберіхіфоном? Але я знаю, що він рішучий прихильник розвитку всього живого. Прихильник безмежного пізнання. Можливо, є межа, де треба зупинитися? Чому я так думаю, звідки це?
З цими питаннями я припинила досліди.
16 ліомена
Мені було добре в тілі Оберіхіфона. Я відключила всі свої рецептори. Всі регулятори й контактні частини із зовнішнім світом. Я чула про можливість такого несподіваного розчинення назавжди за бажанням одного з коханих. Він може ввійти в іншого, повністю розчинитися, і буде вже тільки одна істота, одна особа.
У нашому випадку — Оберіхіфон.
Як мені було добре в тілі Оберіхіфона! Блаженство! Вищий стиль! Це не можна навіть описати, що я почувала.
А потім... Потім несподівано виник біль. Біль саме в моєму тілі. І ультразвук — крик. Різкий і нестерпний.
Наче кричала я розпачливо, безнадійно. Ні, десятки, сотні «я» — ось така була сила крику.
І я... Я почала виходити з тіла Оберіхіфона. Коли вийшла — біль зник.
— Кохана, тобі було погано? — спитав Оберіхіфон.
— Ні, що ти, дуже добре.
Я сказала це і подумала, що нам, трамедіонцям, не властиво обдурювати. Це суто неміонська, земна властивість. Ось, я дожилася! Але... В душі чомусь не було сорому. І тривоги. Виходило, що я зовсім не хотіла розчинятися в Оберіхіфоні. Я утікала... Втікала... Невже від самої себе? Ієрихар утікає від Ієрихар! Знову суто земна властивість.
— Мій любий, — сказала я Оберіхіфону. — Наше остаточне поєднання буде на святі квітів, під час свята радості.
Я відчула потужні імпульси щастя, що йшли від Оберіхіфона.
Якби я була землянкою, Світланою — в мене по щоках, напевне, текли б сльози. От тільки... Щастя чи розпачу?
Раптом моє тіло пронизав біль. Навіть не біль, а дуже дивний сигнал. Переді мною, зовсім поряд, з’явилося обличчя Світлани. Потім її постать.
Вона щось казала, щось казала своєю земною, неміонською мовою. Я хотіла запитати, що ж вона каже, але тут зрозуміла, що саме.
— Запитай, — з болем вимовляла Світлана. — Запитай...
Я підключила всі частини мого тіла, з’єдналася з моїм інформаційним технічним блоком-апаратом особливої допомоги при вирішенні складних проблем.
І він підказав, що ж треба запитати в Оберіхіфона.
— Скажи, будь ласка, — промовила я і мій мелодійний голос залунав раптом так глухо, наче йшов із не знати якої далечини. — Скажи мені, любий Оберіхіфоне, ти мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося зі мною в образі Світлани?
— Ні, звичайно, — відповів Оберіхіфон. — Ми фіксували психофізичні імпульси, логіку й мотивації тих чи інших вчинків, які робила та землянка Світлана. Ти мала на увазі візуальні зображення?
— Так.
— Коли виникали якісь запитання після доповіді компадіона, то могли відтворити, але переважала психогенна інформація, тобто аналіз на психічному й генному рівнях, звичайно, з моральним аспектом. Але чому ти це запитала?
Я не відповіла Оберіхіфону. Виникли і зникли, як спалах, якісь картинки. Світлана, ще зовсім молода, дівчинка по-земному, з кимсь кохається. По-їхньому, земному. Але... Але перед тим її... її змушують до цього. Спливає й гасне дивне слово «інтернат». Мені чомусь... Ні, не боляче, не... не огидно, не прикро, а наче... Незатишно, ось як мені. Хтось чужий ніби стоїть за мною, але його не бачу. Я хочу запитати у Світлани, що означає це слово, але її образ уже зник. Я стою поруч з Оберіхіфоном, моїм коханим, справжнім коханим, в якому я розчинюся під час нашого трамедіонського свята радості.
Розділ четвертий
Повернення
28 жовтня
Учора я повернулася до Загоряй. Село вже геть огорнула темрява, коли я вийшла з маршрутки. Я йшла, дихала селом (саме так — дихала селом), хоч і здивувалася, що так похолодало, і відчувала велику радість. Я здорова, здорова і ще раз здорова. Геть химери і всілякі фобії.
Господи, що було потім, коли я ступила до рідної хати. Гоголь відпочиває у зображенні німої сцени.
Потім сцена — Петро, Ігор, Іринка, вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденники Ієрихар. Ваза», після закриття браузера.