Читати книгу - "Гра у три руки"

Ірині стало смішно. Отже, грішки там усередині знайдуться. Ті, що є від кого ховати. Зараз. Вона заварила кави і перекрутила ключ у дверях. Навряд чи хтось би щось зрозумів, якби вперся ні з того ні з сього в екран монітора — просто аби не заважали. Сьогодні їй світила ще й сатисфакція. Одне діло — хапнути валізу, яку лох поставив на лавку і пішов за квитками. Зовсім інше — витягнути гаманець із кишені!

Новий сюрприз чекав на неї вже там, у системі. Усі розмови як усередині АТС, так і зі зовнішніми абонентами записувалися. Проте встановлені системи захисту не дозволяли зазирнути до браузера. Принаймні звідси, зараз і непомітно. Чорта з два! Оце сюрпризи...

Вона «забралася» так само тихо, як і «увійшла». Ніде не «грюкнувши». Не звідси і не зараз. Пощастило вам, шановні, пожити без проблем ще кілька днів. У «Глобуса» було кілька нагальних справ, які саме вона мала зіпхнути. Щоб не «висіли». А тоді зі свіжою і спокійною головою...

XIII

Узагалі, те, що відбувалося, не вписувалось у жодні рамки. Безпрецедентний випадок. Заявити — «приходь, коли бажаєш»... І ні тобі номера телефона, ні попередніх домовленостей. Проте її це не надто бентежило. По-перше, задля нього Ірина могла б побігти багато куди. А по-друге, телефонна розмова загрожувала тим, що розставила б усе по місцях, і не обов'язково вдалих.

Не було нічого дивного, що Олег не пов'язав докупи обидва її голоси — тієї, яка у телефоні, та реальної Ірини. Важко упізнати голос навіть добре знайомої людини, якщо чуєш його в слухавці уперше. До того ж, Ірина не знати яким дивом здогадалася змінити мову, а оскільки вже давно не розмовляла українською, довелось уважно добирати слова і говорити повільніше. Це також впливало на стиль мовлення та інтонації. Вона як могла підтримувала цю ситуацію і тепер намагалася рідше телефонувати Олегові віртуальному, а коли таки доводилося говорити з ним, — тріскотіла, наче Альбіна.

Палець Ірини не раз сам тягнувся до скроні з бажанням покрутити там, після чого мала би припинитися ця претензія на мексиканський серіал. І щоразу, лягаючи у ліжко, вона подумки прокручувала одну й ту саму ситуацію. «Знаєш, я оце терпіла, терпіла, але більше не можу. Ну що ми — діти, врешті-решт?!»

Але далі припущень не йшло. Лише від уявлення, що він скаже оте «як ти могла», мурашки бігали тілом, і її пересмикувало. Вона ніяк не бажала втрачати Олега, якого знала тиждень. Її тіло довго після цього не знаходило б собі місця. І вже зовсім не могла вона втратити «іншого» Олега, якого знала вже майже півроку. Тоді б не витримала її душа.

Діяти потрібно напевне. Так, щоби без помилки.

Наскільки Ірина була позбавлена комплексів, але, щоб іти до нього вдруге, довелося переступити деякі бар'єри. Наче їй це більше потрібно. І тут несподівано прийшло на гадку, що інакше й бути не може, адже на його запрошення вона не відповіла. І не сказала тоді, що також бажала б побачити його у себе. Елементарно, Ватсоне! Чого ж тоді хотіти, адже він також це розуміє!

П'ятого дня після зустрічі її «Ніссан» підрулив до під'їзду. Вікна світилися. Навіть незвично тьохнуло серце. От би було, якби увійшла, а там якась шкапа, і на неї, Ірину, ніхто не чекає... Скрушно похитавши головою сама до себе, швидко піднялася на третій поверх. Треба ж таку нудь вигадати!

Від цієї неординарної ситуації в Ірини помаленьку їхав дах. Більше такі думки не пояснювалися нічим. Без жодного слова Олег обійняв її і так довго стояв, а потім узяв на руки й поніс прямо до ліжка, де зупинилися не лише дурні думки, а й час. Принаймні, так здалося. Насправді ж ця підла категорія — часу — бігла, ще й із прискоренням, не бажаючи пошкодувати жодного із закоханих, адже обом зранку світили нелегкі й важливі справи.

Упродовж усієї зустрічі Ірина спромоглася не вимовити жодного слова аж до моменту, коли стало зрозуміло, що завтра можна не вижити.

— Коли ж він збіг?! Ти бачиш, котра година?

— Тепер бачу...

— Любий, ми що — ненормальні?

— Чого ж... Гадаю, ні. Ще якби хтось один — можна було б припустити. А двоє одночасно — дуже маленька ймовірність.

— Отже, це так повинно бути?

— Напевно...

— І... У тебе постійно так? І раніше з іншими?

— Ні, — відповів одразу.

— І я б те саме сказала. То що це за явище?

— Кажуть, буває таке... — його обличчя посів загадковий вираз. — Щось подібне, здається, є у когось із класиків. Ну, тобто, аналоги відомі. Не ми перші.

Обоє засміялися.

— Завтра — важкий день, — видихнула Ірина. — Якщо зараз рішуче не встану, можуть накритися важливі справи.

— Не кажи... — скрушно похитав головою Олег.

— Я поїду. Поки дістануся...

— Ще прийдеш?

— А ти хочеш? — уточнила вона.

— А ти не бачиш...

— Гаразд. Вважатимемо, що бачу. А ти взагалі яких поглядів дотримуєшся стосовно взаємних прав чоловіків та жінок?

Олег недовго кумекав і законно припустив:

— Ти, треба думати, бажаєш запросити мене у гості...

— Бажаю — не те слово, — щиро сказала Ірина. — От повір: дуже хочу. Ти приймаєш запрошення?

— В принципі... так, — невизначено гмикнув Олег.

— Що означає — в принципі? — насторожилась Ірина.

— Те й означає, — пояснив він, — що загалом не проти і навіть хотів би. Але є купа різних нюансів. Тому... Давай принаймні ще раз побачимось у мене, а там буде видно.

— Ну... давай, — здивовано протягнула Ірина.

— Тебе я чекаю завжди, — підтвердив Олег.

Дивуватися вона припинила вже дорогою додому.

Цей чоловік мав розум, знав життя і був кваліфікованим психологом. Тому не міг не визначити навіть за умов такого нетривалого знайомства її статусу й амбіцій. До того ж, на відміну від своїх попередників у житті Ірини, він був наділений гідністю. Саме нею, а не гордістю та пихою. Тому навряд чи йому було б приємно усвідомити