Читати книгу - "Ідеальний рецепт, Axolotl"

Ранок у пекарні починався, як завжди: тиша, аромат кави й розпалення печей, що мало зробити це місце теплим і затишним.

Лоран встав раніше за Жозефіну і вже розкладав на стіл інгредієнти. Він не міг сказати, що це стало його новою пристрастю, але щось у цій роботі заспокоювало. Може, сам процес створення чогось теплого, справжнього, чого люди чекали з нетерпінням.

Жозефіна зайшла до кухні, потягнулася і позіхнула, прикриваючи рот рукою.

— Ти вже тут? — вона глянула на нього з легкою усмішкою.

— Хтось же має розігріти духовку, — відповів Лоран, не відриваючись від тіста.

— Ага. І цей хтось тепер точно мій офіційний напарник.

Вона взяла чашку з кавою й сіла навпроти.

— Вирішив, що робитимеш далі?

Лоран зупинився, трохи занурюючи пальці в м'яке тісто.

— Так.

Вона зачекала, але він мовчав.

— І?..

Він підняв на неї погляд, у якому змішувалися впевненість і щось нове, тепле.

— Я залишаюся.

Жозефіна не відповіла, тільки усміхнулася й зробила ковток кави.

Двері пекарні відчинилися, і в приміщення влетів холодний подих вулиці.

— О, — Жозефіна підійшла ближче, виставляючи руки вперед, — ти тільки поглянь!

Лоран підняв голову від прилавка й глянув за її плечі. Великі, повільні сніжинки опускалися на землю, покриваючи вулицю м’яким білим шаром.

— Перший сніг, — пробурмотіла вона, зачаровано дивлячись на танцюючі у світлі ліхтарів пластівці.

Лоран вийшов поруч, запхавши руки в кишені.

— Любиш сніг?

— Дуже, — вона обернулася до нього, її щоки рожевіли від холоду. — Це як новий початок.

Він нічого не відповів, просто дивився на неї, як дивляться на щось дуже важливе.

Жозефіна посміхнулася.

— Ходімо всередину. У нас є цілий день, щоб насолоджуватися цим.

Вона повернулася до дверей, а Лоран на мить залишився стояти, дивлячись на білу вуличку.

Може, це справді був новий початок.

Жозефіна сиділа за прилавком, коли Лоран мовчки поставив перед нею маленьку тарілку.

— Що це? — вона нахилилася ближче, вдихаючи аромат.

— Шоколадний ганаш, — відповів він, сідаючи навпроти.

Вона підняла брови:

— Ти знову його зробив?

Лоран кивнув, стискаючи чашку з кавою в руках.

Жозефіна взяла ложку, зачерпнула трохи густого, блискучого крему й поклала в рот. Її губи розтяглися в задоволеній усмішці.

— Неймовірно. Він ще кращий, ніж минулого разу!

Лоран трохи усміхнувся.

— Я вдосконалююся.

— Ще б пак. Якщо так піде й далі, мені доведеться найняти тебе офіційно.

Вона підняла погляд, зустрічаючись із його очима.

Мить тиші зависла між ними, ніби сам час вирішив зробити паузу.

Жозефіна облизала губи, все ще відчуваючи шоколадний присмак.

— Лоран, — вона трохи нахилилася вперед. — У мене таке відчуття, що…

Він не дав їй закінчити.

Простягнув руку, кінчиками пальців витер з кутика її губ шоколад і повільно підніс до своїх уст, пробуючи на смак.

— Так, ти маєш рацію, — тихо відповів він.

Її серце закалатало швидше, і вона не була впевнена, чи від солодкого шоколаду, чи від того, як він на неї дивився.

***

Жозефіна мішала тісто, коли озирнулася і побачила, що Лоран сидить біля вікна, задумливо дивлячись на сніг, що повільно падав на вулиці.

Вона витерла руки об фартух і підійшла ближче.

— Чому ти тут? — запитала вона м’яко.

Лоран перевів на неї погляд.

— У сенсі?

— Чому ти вирішив залишитися?

Він нахилив голову, ніби обдумуючи відповідь, але не сказав нічого.

Він просто дивився на неї.

Довго.

Глибоко.

Ніби шукав правильні слова, але потім вирішив, що їх не існує.

В його очах було щось таке, що змушувало її серце пропустити удар.

Жозефіна відчула, як щось м’яко осідає між ними.

Ніби сам повітря став густішим.

Вона зробила крок уперед.

Ще один.

Опинилася зовсім поруч, відчуваючи його тепло.

— Лоран…

Він не рухався, тільки стежив за нею поглядом.

Вона підняла руку і торкнулася його зап’ястка.

Той, хто завжди здавався таким стриманим і холодним, раптом став неймовірно близьким.

Вони стояли майже впритул.

Її подих змішався з його.

Мить.

Друга.

Їхні губи торкнулися.

М’яко. Невпевнено.

Як перший сніг на теплій долоні.

Його рука ледь помітно торкнулася її спини, і вона відчула тепло, що пробігло по шкірі.

Шоколад.

Кориця.

Щось, що вони не могли пояснити, але не могли й зупинити.

— Це що… з корицею? — пробурмотів він, не відходячи далеко.

Жозефіна захихотіла, її лоб торкнувся його.

— Може бути.

Вона усміхнулася і подивилася йому в очі.

— Давай ще раз. Перевіримо.

Він не вагався.

І цього разу поцілунок був уже не такий невпевнений.

Кінець