Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Олівер

Залишати Ліну в квартирі було ризиковано, але інших варіантів у мене не було. Але мені потрібно було знайти надійний транспорт і безпечне місце, де ми могли б переховуватися, поки не розберемося з ситуацією.

— Нікому не відчиняй, — сказав я Ліні на порозі. — Якщо що – дзвони. Я надовго не затримаюсь.

— Ти ж повернешся?

— А куди я дінуся?

Я залишив її з телефоном у руках, який купив спеціально для неї, і спустився до своєї машини. Вона була відома людям Андрія, і я не міг більше на ній їздити. Мені потрібна була заміна – швидка, непомітна, але здатна втекти, якщо доведеться. І я знав, до кого звернутися.

⸻

Артем «Шумахер» був одним із небагатьох людей, яким я довіряв у цьому місті. Ми познайомилися ще на нелегальних перегонах кілька років тому. Він завжди мав круті машини, знав, де їх дістати, і міг вибити будь-яку запчастину навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Я допоміг йому виграти одну важливу гонку, і тепер він був мені винен.

Його гараж знаходився на околиці міста. Велике ангарне приміщення, завалене запчастинами, інструментами й покришками. На підйомниках висіли спортивні машини, а з колонок гупав старий реп.

Я зайшов усередину, і він одразу мене помітив.

— Ні хера собі! — вигукнув Артем, підходячи до мене. — Та ти ж, здається, пропав!

— Не зовсім.

Він плеснув мене по плечу.

— Що, приїхав взяти реванш за останню гонку?

— Не сьогодні. У мене справи.

Артем нахмурився, вловивши серйозний тон.

— Що сталося?

— Потрібна тачка. Надійна, швидка і така, що не буде світитися в місті.

Він на секунду задумався, а потім хитро посміхнувся.

— Ну, якщо ти приїхав саме до мене, значить, справа серйозна.

— Як ніколи.

Він жестом запросив мене піти за ним.

— Іди-но подивися.

Ми зайшли в окрему частину гаража, де стояло кілька машин. Але одна одразу кинулася мені в очі – чорний BMW M4 G82.

— О, це вже цікаво, — пробурмотів я, проходячи навколо неї.

— Свіжачок, — похвалився Артем. — Тільки прибув. Мотор – бомба, підвіска – ідеал, салон – як у бізнес-класі. Ніхто не знає, що вона тут, і, найголовніше, нею ще ніхто не користувався.

Я відчинив двері, сів у салон. Чистота, запах нової шкіри, міцне кермо.

— Ідеально.

— То береш?

— Береш – це якщо я плачу. А якщо ти пам’ятаєш, що ти мені винен…

Артем голосно розсміявся.

— Окей, добре. Вважай, що борг повернув.

Він кинув мені ключі.

— Але ж ти не просто так хочеш змінити тачку, так?

— Мене шукають, і я не можу залишатися в місті.

Артем на секунду замислився, потім щось згадав.

— Слухай, є одна тема. У мене є подруга, вона зараз за кордоном. У неї шикарна дача біля річки – не мотлох якийсь, а нормальний будинок. Там можна пожити, поки розрулиш справи.

— Дача?

— Так. Жодних сусідів, природа, річка, свіже повітря. І що найважливіше – ніхто не буде тебе там шукати.

— Звучить ідеально.

— Ну тоді бери машину і давай, покажу дорогу.

⸻

Ми їхали майже годину, поки я не побачив цей будинок.

Дача була не просто хорошою – вона була шикарною. Великий двоповерховий котедж із білими стінами, просторою терасою і величезними вікнами. Позаду – приватний вихід до річки, а навколо – густий ліс. Жодних слідів цивілізації, але при цьому всередині було все: гаряча вода, електрика, Wi-Fi, навіть нова техніка.

— І як тобі? — запитав Артем, коли я оглянув територію.

— Скажу так: якщо твоя подруга захоче продати цю дачу, нехай одразу телефонує мені.

Артем засміявся.

— Ну, поки вона не планує. Але ти можеш тут залишитися, скільки треба.

Я знову потиснув йому руку.

— Дякую, брате. Колись віддячу.

— Я знаю, що віддячуєш.

Артем махнув рукою, попрощався і поїхав назад.

Я сів у машину, дістав телефон і набрав Ліну.

— Збирай речі. У нас є новий дім.