Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Ліна

Олівер був занадто зайнятий тим, щоб знайти нам безпечне місце й розібратися з ворогами. І хоча він був єдиною людиною, якій я могла довіряти прямо зараз, я все ж підозрювала, що він і його друзі не розкажуть мені всю правду. Чи то для мого ж блага, чи з якихось інших причин – але щось мені явно недоговорювали.

І я не збиралася сидіти склавши руки.

Занадто довго я дозволяла подіям тягнути мене за собою, ніби течія безпомічну рибину. Спочатку арешт батька, потім викрадення, потім втеча – і ось тепер я була змушена довіряти людині, якого знала всього добу. Не те щоб я сумнівалася в Олівері. Але я звикла все контролювати, і чекати, поки хтось інший знайде відповіді, було для мене нестерпно.

Мені потрібна була інформація.

Але як її отримати?

Я сиділа на дивані, обійнявши коліна, й думала. Телефон мій давно зник – напевно, Андрій наказав його позбутися. Зв’язатися з кимось? Але з ким? Більшість моїх старих знайомих або зникли після скандалу з батьком, або робили вигляд, що ми не знайомі.

Крім однієї людини.

Я не бачила його з моменту арешту батька, але якщо він усе ще в грі – значить, у нього є інформація. Проблема в тому, що без телефону я не могла його знайти.

І тут Олівер сам розв’язав мою проблему учора ввечері.

— Я подумав, що тобі потрібен телефон, — сказав він, повернувшись з магазину й поклавши переді мною коробку.

Я здивовано подивилася на нього.

— Це що, мені?

— Ні, сусідам, — буркнув він. — Звісно, тобі. Але без дурниць, добре? Ніяких дивних дзвінків, ніяких самостійних розслідувань.

Я невинно посміхнулася.

— Та які можуть бути дурниці?

Він не повірив.

— Я серйозно, Ліно. Тебе шукають небезпечні люди. Будь обережна.

— Звичайно, звичайно.

Тепер я мала телефон, новий номер і доступ до всього, що мені було потрібно.

Знайти потрібний номер було неважко – я знала його напам’ять.

Гудки тягнулися вічність.

— Алло?

Голос був трохи хрипкий, ніби людина щойно прокинулася або щойно викурила півпачки цигарок.

— Привіт, це я.

Кілька секунд тиші.

— Я думав, тебе вже тут немає.

— Ти не перший, хто так думав.

— Що тобі потрібно?

— Інформація. Про Андрія Громова. Ти щось знаєш?

Знову тиша.

— А ти не змінилася, Ліно.

— Ти ж знаєш, що я завжди отримую те, що хочу.

Ледь чутний смішок.

— Добре. Де ти зараз?

— Неважливо. Просто скажи, що знаєш.

— Так не працює. Якщо хочеш інформацію, доведеться зустрітися.

Я прикусила губу. Це було ризиковано, але й втрачати мені було нічого.

— Де?

— На набережній. Через годину.

— Гаразд.

Я вже збиралася класти слухавку, але він раптом додав:

— І, Ліно…

— Що?

— Будь обережна.

Від цього простого речення мене кинуло в холод.

Я не встигла запитати, що він має на увазі, бо зв’язок урвався.

_____________

Я швидко видалила дзвінок із журналу викликів і зробила вигляд, що нічого не сталося.

Все. Тепер залишалося тільки вигадати, як вибратися з квартири, поки Олівер не помітив.