Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Чуєш, ми пройдемо це все з тобою

Юлія Донченко

Шлях до прибуткового будинку невідомого Діккенса видався нелегким. Начебто всього квартал пройти, але в сутінках, що наближаються, та по розквашених весняною негодою вулицями… Аніті доводилося докладати всіх зусиль, щоб наступний крок не завершився купанням у бруді. Тому два силуети, що, добряче похитуючись, вивернули з-за рогу їй навперейми, вона помітила в останній момент.

 - Гей, крихітко, гуляти однією цими вулицями в такий пізній час - погана ідея, - злегка заплетеним язиком вимовив один з них - рудий та широкоплечий, він міг похизуватися дірками на місці двох передніх зубів. - Дозволь нам з другом проводити тебе… і скрасити твою, хе-хе, самотність.

 - Дякую, сеньйоре, ваша пропозиція мене не цікавить, - Аніта, не зупиняючись, спробувала обійти перешкоду, що виникла на шляху, але забулдига з несподіваною для свого стану спритністю відтер її до стіни.

 - Ну-ну, кинь ламатися! Ти ще не знаєш, чого відмовляєшся.

Дівчина почала усвідомлювати, що неабияк влипла на рівному місці. Схоже, горезвісні “закон і порядок” панували тут лише до певної міри. І, як на зло, глухий провулок, кликати на допомогу навряд чи має сенс… А всю ману, що була в резерві, вона примудрилася розтратити на виставу в “Мідній квітці”.

 - Забери від мене свої брудні лапи, грінго! - Аніта спробувала відштовхнути нахабника, одночасно рвонувши з піхов схований під одягом кинджал, але рудий перехопив її руку і боляче стиснув зап'ястя, змушуючи випустити зброю. Другою рукою - брудною і підозріло смердючою - він затиснув їй рота.

 - Ану кинь залізяку, красуне, не приведи Творець поранишся... Не сіпайся, і тоді ми обіцяємо бути ніжними. Ну, принаймні спробуємо, ха-ха!

 - Хто ж так поводиться з леді?

Новий учасник нічної вистави, що стояв біля південного входу в провулок, був широкий у плечах - набагато ширше рудого, і приблизно на півголови вище обох нальотчиків. Тінь від крислатого капелюха приховувала його обличчя.

 - Валі звідси, волоцюга, - з погрозою в голосі промовив другий забулдига, власник чорної бороди та пов'язки на голові. - А ми вже спільну мову з цією ... хм, леді, якось і без тебе знайдемо. Вали, куди йшов!

 - Слушна порада, - незнайомець у капелюсі трохи схилив голову набік. - І я нею неодмінно скористаюсь. Відразу ж після того, як ви дасте спокій цій жінці і заберетесь геть.

 - Ну, я тебе по-доброму попереджав, придурок, - чорнобородий потяг з піхов на поясі чималенький тесак. - Думаєш, вимахав до неба, і море тобі по коліно? Чим більше шафа, тим гучніше падає!

Ляснув постріл.

Секунду назад права долоня незнайомця була порожня, невловимий рух - і ось вона вже стискає револьвер, над яким в’ється димок, а невдалий власник тесака, впустивши свою зброю в багнюку, з виттям хапається за прострелену руку.

 - Ніж дитині не іграшка, - задумливо промовив стрілець. - І всяким дебілам теж. Забирай свою руду щетинисту подружку і валіть звідси обоє. Культяпку свою не забудь перев'язати, кров'ю спливеш... Тесак залиш!

 - Все, все вже йдемо! - рудий, відпустивши свою жертву, підхопив під руку пораненого товариша і відступив до виходу з провулка. - Чого відразу за ствол хапатися, нервовий який…

 - Знатний ножичок, - власник капелюха, сховавши зброю в кобуру і підійшовши ближче, підняв клинок з землі. - Не рівня господареві. Візьму собі, мабуть, - очистивши ножа від бруду, він пристебнув його до пояса. - Ви не поранені, міс? Вони нічого вам не зробили?

 - Н-ні... Не встигли, - тремтячим голосом відповіла Аніта, сповзаючи по стіні. У голові промайнула відсторонена думка, що тепер уже сукня точно забрудниться, але їй уже було начхати. - А мені казали, що тут... як там... "закон і порядок", ось.

 - Так і є, - запевнив її невідомий рятівник. - Вам просто не пощастило нарватися на залітних любителів розважитися. Та й то, випадок надзвичайний… чи то їм хміль у голову вдарив, чи то вони прийняли вас за жінку легкої поведінки - не ображайтеся, але в цих краях без зброї ходять тільки вони. Хоча… ви, бачу, нетутешня?

 - Н-нетутешня, - пробурмотіла Аніта, безуспішно намагаючись підвестися - ноги не тримали. - Послухайте, сеньйоре… ви не проводите мене? Мені потрібен прибутковий будинок Діккенса… він має бути неподалік, мені сказали, що там можна винайняти кімнату.

 - Дім старого Діккенса? Вимушений вас розчарувати, міс, але він не має вільних місць. Та й взагалі всі готелі в місті забиті вщерть. Дворфи, знаєте... Розробляють нову шахту.

 - І що ж мені робити?

 - Ну… є один варіант, якщо ви не вважаєте таку пропозицію безчесною. Я тут зупинився в будинку одного мого гарного знайомого - він зараз відсутній, і будинок у моєму повному розпорядженні. Там кілька кімнат – місця вистачить і мені, і вам. Обіцяю не чіплятися, - у голосі незнайомця промайнули насмішкуваті нотки. - Так, до речі, забув представитися... Мелф Уілкінс, вільний стрілець.

 - Аніта Вільярес із Ельдалонії. Допоможіть мені підвестися, заради Творця… І ходімо до цього вашого будинку. Все краще, ніж ночувати на вулиці.

* * *

Шлях до будинку на південній околиці Коппертауна Аніта здолала немов у тумані, спираючись на руку Мелфа і зовсім не дивлячись під ноги. Сукня та взуття були безнадійно зіпсовані, але зараз це хвилювало її в останню чергу.

 - Проходьте на кухню, - Мелф зняв капелюх і повісив його на гак біля дверей. - Ви, я бачу, пройшли довгий шлях, перекусити вам не завадить… лягати спати на порожній шлунок – погана ідея. Та й я сьогодні ще не вечеряв.

 - О, та ви, виявляється, ельф! - помітивши загострені вуха, що виднілися з-під сірого волосся, Аніта знайшла в собі сили здивуватися, незважаючи на свій стан. - А спочатку й не скажеш.