Читати книгу - "Це сталося в Парижі, Rada Lia"

Соля відкрила очі. Було темно. Вона обережно потягнулася до смартфона, щоб не розбудити Тимофія. На годиннику показувало пів на одинадцяту вечора. Спати не хотілося. Вона встала з ліжка. Тихо вийшла з кімнати. В коридорі лампа не горіла. 

— Мабуть, вже всі сплять.

Увімкнула ліхтарик на телефоні. 

— І куди це ти зібралася? — раптом пролунало збоку.

Соля перелякано підскочила на місці. Присвітила ліхтариком в бік. Біля сходів стояв Даня. Одягнений в кенгурушку й спортивні штани. На підлозі біля нього лежала сумка, набита речами.

— Просто прогулююсь. А ти що переслідуєш мене? 

— Дуже треба, — пирхнув чоловік. — Пішли, щось покажу.

Данило схопив її за руку й поволік за собою.

— Куди ти мене тягнеш? Відпусти негайно.

— Ти маєш це побачити, — вперто промовив. Він приклав палець до губ. — Не галасуй. Ще розбудиш когось.

— Ти з глузду з'їхав? У мене в кімнаті спить мій хлопець. Що буде, як він прокинеться? Не думав про це?

— Скажеш що вийшла в туалет. Будинок величезний. Солю повір. Ти захочеш це побачити.

Дівчина перестала опиратися. Вони вийшли з будинку як два крадії, безшумно рухаючись в темноті. Данило на мить зупинився. Дістав з сумки шкіряну куртку й простягнув Солі.

— Мені не холодно.

— Там буде холодно. — Він підійшов до дівчини й накинув куртку їй на плечі. — Вдягнися. Зараз же.

За мить вони сіли в авто Данила й виїхали з двору. 

— Повірити не можу, що погодилася на це, — прошепотіла Соломія. Вона виглянула у вікно й завмерла, поглянувши вгору: 

— Ніколи не бачила такого прекрасного зіркового неба. 

— Є легенда, — промовив Даня, не відводячи погляду від дороги. — Що ми звідти. — Він показав пальцем вверх. — З Оріона чи Плеяд. Й того нас так туди тягне. Не помічала? Люди завжди дивляться в небо. Коли моляться. Коли бояться. Коли мріють. Особливо коли мріють. Так ніби ми залишили там щось особливе. Ніби там наш дім.

— А ти романтик.

— Ще і який. І ти теж. Хіба ні?

— То куди ми їдемо? — Соломія проігнорувала його запитання.

— Підглядати за вічністю, Соля. Дивитися на Всесвіт. 

— Зрозуміло.

Страх і тривога кудись поділися. Здавалося ніби вона зараз робить найправильнішу річ у світі.

За кілька хвилин вони зупинилися посеред поля. 

— Приїхали.

Даня вийшов з машини, дістав сумку з заднього сидіння, витягнув з неї телескоп й почав встановлювати недалеко від авто.

— Ми приїхали на зірки дивитися? — здивувалася Соля.

— Не тільки дивитися, а й фотографувати. Солю, дівчинко, витягни, будь ласка, ковдру з багажника й принеси її сюди… Хочеш подивитися? 

— Так, будь ласка, — Соля кинула ковдру на траву й підійшла ближче. Він притягнув її до себе й став позаду.  — Дивись уважно. Можливо десь там наш дім.

— З чого ти взяв, що у нас з тобою спільний дім? — пирхнула дівчина. — Як гарно. Які яскраві глибокі кольори. Спокій. Краса.

— Хочеш їх намалювати?

— Я не взяла олівці. 

— Я сфотографую зірки для тебе. Ти зможеш намалювати їх пізніше.

— Дякую, — промовила дівчина вголос. Про себе ж подумала, що не наважиться малювати навіть у себе в кімнаті, бо ж Тимофій буде дорікати та критикувати її.

— Потанцюємо?

— В нас немає музики.

Данило посміхнувся:

— А телефон мені навіщо? — Дістав смартфон. — Це “Tim Gallagher - Lost Without You” — Він обійняв Солу за талію. — Ти не можеш мені відмовити. Якщо ти виходиш заміж за іншого, маєш хоча б потанцювати зі мною. Залишити спогади.

Соля притиснулася до Данила: “Я не хочу бути спогадом. Я хочу просто бути”. Їй було тепло й затишно поруч з ним. Ніяких тривог, проблем і виборів, які руйнують її життя. Вона просто є і просто зараз. І нічого більше не має значення.

— Каву будеш? — чоловік відпустив її з обіймів і дістав термос з сумки.

Соля кивнула:

— І часто ти приїздиш сюди на зірки дивитися?

— Доволі часто. Після розлучення почав, щоб спустити пар, а зараз просто подобається споглядати цю красу. Мені це завжди нагадує про швидкоплинність людського життя порівняно з Всесвітом і всім, що в ньому є. 

— Ти не розповідав, що був одружений.

— Ти не питала. — Чоловік насупився. Простягнув чашку з кавою. — Чому ти з Тимофієм? 

— А чому люди бувають разом? У нас стосунки. Він зробив мені пропозицію. В нас є плани на майбутнє.

— Щось довго він дозрівав для планів. 

— Кожному потрібен свій час. Зате тепер ми будемо все життя разом. Він до мене звик і вже не зможе без мене.

— Звичка не дорівнює коханню, — зауважив Данило. — І якщо у чоловіка справді є плани на дівчину, зазвичай він десять років не чекає. Пробач.

— Ти просто злишся, що в мене є хлопець.

— Звичайно, що злюсь. Але крім цього я переживаю за тебе. Солю, ти не будеш з ним щаслива. 

— Це не тобі вирішувати. Нам вже час повертатися. — Дівчина демонстративно підійшла до авто. 

— Як скажеш. — Данило кивнув. Він зібрав телескоп й всі інші речі назад до сумки. Закинув її на заднє сидіння. Соля вже сиділа у машині, відвернувшись до вікна.

Дорогу до маєтку вони мовчали.

— Послухай…

— Це ти послухай, — гнівно сказала Соля, коли чоловік припаркував авто. — Те, що ми з тобою раз поцілувалися не дає тобі права паскудити мої стосунки.

— Я не намагався.

— Намагався. Ти хочеш сказати, що Тимофій не поважає, не любить і не цінує мене. Але це не так.

— Я бачу.

— Не іронізуй. Й взагалі не лізь у мої стосунки. Між нами нічого немає. Зрозумів?

Вона вийшла з машини й швидко попрямувала до входу. Данило також вийшов з авто. Цієї миті двері відчинилися й на порозі з'явився заспаний Тимофій. Він здивовано поглянув на Солю, потім на Даню й насупився:

— А що тут відбувається? Ти де була?

— Я просто гуляла.

— Вночі? — обличчя Тимофія напружилося. Очі звузилися. — Хто цей чоловік? Це ти через нього не хотіла повертатися з Парижа? — Він схопив Солю за руку вище ліктя. — Пішли поговоримо.