Читати книгу - "Назустріч долі , MarVit"

Віра прокинулася, коли за вікном вже почало світати. Її тіло було розслаблене, вперше за багато днів вона відчувала себе трохи відпочилою. Вона повільно сіла на ліжку, оглядаючись. Квартира Артема була тихою, а з кухні долинав легкий аромат кави.

Вона одразу потягнулася до телефону і подзвонила в лікарню. Серце калатало, поки вона чекала відповіді.

– Стан стабільний, – почувся голос медсестри. – Температура не піднімається, аналізи поступово приходять у норму.

Віра закрила очі, видихаючи з полегшенням.

– Дякую… – прошепотіла вона й поклала слухавку.

Коли вона повернула голову, то побачила, що Артем стоїть у дверях, спостерігаючи за нею.

– Як він? – тихо запитав він.

– Стабільний… – усміхнулася вона крізь сльози полегшення.

Артем підійшов ближче, його очі були наповнені щирою турботою. Він простягнув руку, злегка торкнувся її обличчя, прибираючи пасмо волосся за вухо.

– Я радий… – прошепотів він.

Їхні погляди зустрілися, і Віра відчула, як у грудях стислося. Він був поруч увесь цей час, підтримував її, не залишав навіть у найгірші моменти. Її серце калатало, коли він наблизився ще більше.

Вона не знала, хто зробив перший крок, але наступної миті їхні губи зустрілися. Поцілунок був спочатку нерішучим, але поступово став глибшим, палкішим. Віра забула про все – про страх, про сумніви, про минуле. Вона просто відчувала тепло його тіла, його дотики, його бажання.

Артем підхопив її на руки, їхні дихання змішалися, і вони опинилися на ліжку. Ця ніч була не про біль чи втому, а про щось більше. Про те, що вони так довго ігнорували, заперечували, але що було неминучим.