Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

Мати відрекомендувала його як «доктора Мотта». Ну звісно, це був той самий лікар, який доглядав мене та Елізу за часів нашого дитинства у Вермонті. До Бостона він приїхав у справах і за щасливою випадковістю зупинився в «Рітці».

Я настільки переповнився новинами та шампанським, що мені було цілком байдуже, хто він такий. Розповівши матері про візит Елізи, я запевнив доктора Мотта, що мені дуже приємно з ним познайомитись, і відійшов у інший кінець зали.

Коли десь через годину я знову підійшов до своєї матусі, доктор Мотт уже зник. Мати вдруге сказала мені, хто він такий. Задля пристойності я висловив жаль, що мені не вдалося поговорити з доктором трохи довше. Тоді мати передала мені записку від нього, що, як вона сказала, була подарунком з нагоди закінчення медичного факультету.

На фірмовому бланку готелю «Рітц» була написана одна фраза:

«Якщо ти не можеш бути корисним, то принаймні не шкодь».

Унизу стояв підпис: «Гіппократ».

Отож, коли я переобладнав наш дім у Вермонті під невеличку дитячу лікарню й свою постійну оселю, я викарбував ті слова на фасаді, якраз над парадними дверима. Та цей афоризм надто шокував деяких відвідувачів та їхніх батьків, і незабаром його довелося затерти. Мудрі слова батька медицини здавалися декому визнанням власної безпорадності і відвертим натяком на те, що в інтересах власного здоров'я краще не потикатись до цього закладу.

Проте афоризм лишився в моїй пам'яті, і я таки не дуже шкодив. Інтелектуальним фундаментом моєї практики стала одна книжка, яку на ніч я щоразу замикав у сейфі. То був оправлений у палітурки машинопис — посібник із виховання дітей, написаний спільно з Елізою під час нашого шаленства на Бекон-стріт.

Хтозна, як це сталося, але ми передбачили в тому трактаті практично все.

А літа минали.

Десь тоді ж таки я одружився із жінкою, чий капітал дорівнював моєму. То була моя троюрідна сестра Роза Олдріч Форд. У шлюбі вона не знайшла щастя, бо я зовсім не кохав її і нікуди з нею не вибирався. Я ніколи не був здатен кохати жінку. В нас народився синок — Картер Пейлі Суейн, якого я теж не любив. Картер уродився нормальним хлопчиком, і тому він анітрохи не цікавив мене. Він був якийсь безвиразний, безбарвний — тільки й того, що виростав усе більший і більший.

Після нашого розлучення його мати й він придбали в Мачу-Пікчу квартиру в тому ж таки будинку, де мешкала Еліза. Більш я про них нічого не чув, навіть тоді, коли став президентом Сполучених Штатів.

А літа все минали.

І одного разу, прокинувшись уранці, я раптом усвідомив, що мені ось-ось стукне п'ятдесят! Мати на той час перебралася жити до мене у Вермонт, а будинок біля Черепахової затоки продала. Тепер вона перетворилася на кволу й полохливу бабусю. Дедалі частіше вона заводила розмови про загробне життя.

У цих питаннях я був тоді справжнім невігласом. Я думав, що коли людина померла, то вже померла.

— Я знаю, твій батько чекає там на мене з розкритими обіймами,— казала вона.— І моя матуся, і мій тато теж.

Як з'ясувалося згодом, вона мала рацію. Бо, зрештою, на небесах більш нема чого робити: тільки нудитися без діла й чекати родичів.

Мати уявляла собі царство небесне подібним до майданчика для гри в гольф десь на Гавайях: зелений лужок із доглянутими доріжками, які збігають до теплого океану.

Я трохи покепкував над її омріяним раєм.

— Це схоже на таке місце, де люди весь час п'ють лимонад.

— О, я дуже люблю лимонад,— відказала вона.

Розділ 29

На схилі віку мати говорила й про те, як їй остогидло все штучне: синтетичні запахи, синтетичні тканини, пластмасові вироби і таке інше. Вона любила шовк, ситець, льон, вовну, шкіру, а також глину, скло, камінь. А ще любила коней і вітрильники.

— Усе це повертається, мамо,— казав їй я.

І то була Чистісінька правда.

На той час я вже тримав при своїй клініці двадцятеро коней — а також фургони, вози, коляски та сани. Була в мене й особиста коняка, чудова гніда кобила клайдсдельської породи, на кличку Будвайзер.

Крім того, я знав, що гавані Нью-Йорка, Бостона і Сан-Франціско знову перетворилися на ліси щогл. А я вже хтозна-відколи їх не бачив.

Через три тижні, в день свого п'ятдесятиріччя, я зранку поїхав верхи на Будвайзері в сусіднє селище забрати пошту.

Я отримав Листа від Елізи. Він складався з двох речень: «Вітаю нас із Днем народження. Виїжджаю на Марс!»

На конверті того листа стояв поштовий штемпель двотижневої давності. В тій-таки пошті були й свіжіші новини. «На превеликий жаль, маємо Вас повідомити, що Ваша сестра загинула під сніговою лавиною на Марсі».

Я прочитав ці трагічні рядки, стоячи на трухлявому ганку пошти в затінку сусідньої церковки.

Незвичайне почуття опанувало мене: спочатку я був сплутав його із своїм психологічним станом. Мені здалося, то накотилася перша хвиля розпуки. Я не міг навіть поворухнути ногою чи ступити крок. Більше того, риси мого обличчя опливали, наче розтоплений віск.

А насправді якраз у ту мить неймовірно збільшилася сила земного тяжіння.

Від церкви почувся оглушливий брязкіт. То зірвався й упав додолу дзвін.

А в наступну мить я провалився крізь ганок, і мене ще й придавило його рештками.

В інших місцях планети уривалися підвісні троси ліфтів, падали на землю літаки, ішли на морське дно велетенські лайнери, ламались осі автомобілів, обвалювалися мости і таке інше.

Це було жахливо.

Розділ 30

Той перший різкий стрибок гравітації тривав, може, з хвилину, але після того світ уже ніколи не став таким, як раніше.

Як тільки сила тяжіння впала до нормальної, я вибрався з-під руїн ганку. В голові у мене паморочилось. Я позбирав свою пошту.

Будвайзер наказав довго жити. Він намагався встояти на ногах, і в нього вивалилися тельбухи.

Мабуть, я почував себе, як контужений вибухом бомби або снаряду. Звідусіль потерпілі благали про допомогу — а я ж був єдиний лікар на всю околицю. Однак я пішов собі