Читати книгу - "Незламна тиша, Марина Вітер"

          Минув рік.

         Світ навколо змінився. Не радикально — але в ньому з’явилось місце для правди. Для світла. Для тих, хто не боїться.

         Артем і Ольга оселилися в маленькому будинку за містом. Старий сад ожив, у повітрі — запах яблук і меду. Ліза пішла до школи, завела друзів, і більше не питала: “Коли тато знову зникне?”

         Бо знала — він не зникне.

         Цього ранку на подвір’ї накрито стіл. Біла скатертина, живі квіти, свіжий хліб. Нічого урочистого — лише сім’я, кілька друзів, і… шепіт вітру.

         Ольга виходить у світлій сукні. Артем — у простій лляній сорочці. Він дивиться на неї так, як дивляться лише ті, хто пройшов крізь пекло й знайшов рай — у чиїхось очах.

— Готова? — шепоче він, подаючи руку.

— Я народилась готовою, — усміхається вона.

             Без пафосу, без залу, без натовпу. Лише вони, донька, кілька друзів і той самий сад, де колись усе почалося.

             Їхні обітниці — не промови, а погляди. Обійми. Дотик до душі.

— Я обіцяю… бути з тобою в тиші. Навіть коли світ кричатиме, — каже вона.

— А я обіцяю… більше ніколи не тікати. Бо мій дім — у тобі.

             Ліза підбігає до них, сміючись:

— А тепер можна по торт?!

            І всі сміються. Тепло. Щиро. По-справжньому.

           Увечері, коли сонце сідає, Артем тримає її за руку й шепоче:

— Я думав, любов — це слабкість. А вона виявилась моєю єдиною силою.

           Ольга заплющує очі.

— Тому що справжня любов — вона не гучна. Вона мовчазна. Але незламна.

            І знову — тиша.

            Та вже не страшна. Бо в ній — життя.

                                        Кінець.