Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Усі троє спали, коли день у всій своїй сяючій білизні зайшов до кімнати. Довго, наче діти в лікарняній приймальні, вони опиралися пробудженню.

Воєвода

Такого лихого чоловіка можна було ціле життя шукати по Боснії, та не знайти. Похмурий, з відразою на обличчі, не смієш йому й в очі глянути, щоб не подумав чогось. Одного разу якийсь хлопчисько кидався м'ячем у стінку його будинку, господар крізь двері процідив — марш звідси, малий, а коли той не послухався, Йован на прізвисько Муса відірвав йому пальця. Батько хлопця тільки плечима знизав, усі сказали — це ж Муса, хай йому грець, і нікому й в голову не прийшло криво на нього глянути. Коли напивався — кружляв селом, як скажений пес, люди ховалися по будинках, а він кричав: «Зара побачиш, як Муса дере козла!». Якщо в його шаленстві хтось траплявся йому на дорозі, Муса міг душу з нього вибити. Бив беззастережно, і рідню свою, і тих, кого вперше в житті бачив. Якщо дорога колись заводила тебе до села Д., доброзичливі місцеві попереджали про нього, як про постійно активне стихійне лихо. Якби можна було, поставили би на в'їзді й попереджувальний знак.

Д. — єдине сербське село в околиці Зениці[42], але важливість цього люди зрозуміли тільки тоді, коли ЮНА пішла з міста. Селянам тоді подарували безліч гармат, пістолетів і автоматів, на кожного місцевого припало щонайменше три стволи. Приставили їм і командира — воєводу Мусу. Він постав перед селянами, обвішаний патронташами, в чорній шубарі з величезною дерев'яною кокардою. Дехто дивився на нього перелякано, але були й такі, в яких очі засяяли. Зениця дрімала в долині і просто-таки просила розстріляти її, по стількох роках стати достойними, поглянути Мусі в очі.

Десять днів і десять ночей Муса не просихав і не виходив з командного пункту, розташованого в колишньому магазині. На вході змінювалася варта, а воєвода щоранку призначав і змінював своїх заступників. Наказував, скажімо, привести до нього призначеного вчора заступника і того, хто мав би його замінити. Вони стояли струнко, приклеївшись поглядами до верхнього ґудзика його шинелі.

— Півнику, — завжди однаково звертався до першого підлеглого. — А ти знаєш, півнику, як Муса дере козла?

Нещасний відповідав: «Знаю», і тоді воєвода підскакував і жорстоким ляпасом вибивав йому зуби:

— Ти, півнику, нічого не можеш знати, доки я тобі не скажу!

Наступного дня новий наступник на це ж запитання відповідав «Не знаю», але отримував такого ж ляпаса.

— Якщо ти не знаєш, півнику, як Муса дере козла, як ти посмів Мусі на очі з'явитися!

Якби зеничани не вирішили захопити село Д. і воєвода не мусив нарешті протверезіти, мабуть, усі повнолітні чоловіки побували б у нього в заступниках, кожного би він в день призначення поплескав по плечі, і кожен би свою офіцерську кар'єру закінчив із ротом, повним крові.

Село Д. обстрілювали з військових та мисливських гвинтівок, впало й кілька мінометних снарядів. Воєвода Муса поставив нападникам ультиматум: або вони забираються, або він зрівняє із землею Зеницю. Ті притихли, а Муса знову почав пиячити. Однієї ночі порозбивав усе начиння на командному пункті і вартовому одним рухом руки відірвав вухо. Селян попередив, щоб не стріляли без його команди, і нікому не спало на думку його не послухатися.

Страх повз селом Д. — і через Мусу, і через зеничан. Але люди вірили, що одного дня, коли воєвода прийме рішення, Зениця просто зникне. Якщо його так бояться свої, то балії[43] та усташі просто в штани накладуть.

Супротивник, зі свого боку, був істотно збентежений поведінкою Муси. Він не збирався ні стріляти, ні вести переговори. Коли керівництво міста намагалося встановити зв'язок із селом Д. та намовити їх на мирну капітуляцію, воєвода горлав у телефонну слухавку, лаявся і сипав такими прокльонами, що кров холола в жилах. З ним неможливо було розмовляти, неможливо було погрожувати, не можна було й запропонувати, щоб за пару тисяч марок він здав село Д. і пішов своєю дорогою. Крім того, його прокльони не були просто собі пустими словами, вони пекли так, ніби чоловік відкрив якесь вікно в підземний світ і відчув пекельне полум'я. Це було зло в чистому вигляді, з яким не можна домовитись, не можна ані обдурити, ані підкорити його; воно нічого не вимагає і не очікує.

Вирішальний напад на село Д. розпочався після місяця чекання. Цього разу вирішили не зважати на погрози Муси, а йти до кінця. Обруч стискався, Муса горлав, люди гинули зі зброєю в руках, але їм було заборонено розстрілювати Зеницю з гармат. Ніхто не розумів, що за ідея-фікс засіла у воєводи в голові, але краще було загинути від кулі, ніж багато розумувати й постраждати від руки Муси.

На третій день він таки стрельнув трьома гранатами по місту, але не витягнув з них запобіжників. Гільзи весело проскакали по зеницьких вулицях і затихли, закотившись у непомітний куток. Того вечора Муса зібрав усіх чоловіків на селі та пообіцяв, що кожному з них власноруч відірве голову, якщо негайно під командний пункт не притягнуть всю зброю, що мають. Потім зателефонував у командування Зениці та повідомив, що завтра опівдні вони можуть увійти в село Д.

Навіть почувши постріл, селяни не наважувалися зайти до командного пункту без дозволу Муси. Зеничани опівдні пройшли через все село і прочинили двері, за якими на підлозі, з простріленою скронею, з пляшкою ракії у лівій руці та іконою Святого Сави у правій, лежав страшний Муса. Селяни боялися його навіть мертвого, тому лише пошепки пробували пояснити зеничанам, що вони — не четники, і що це ЮНА їх змусила взятися за зброю. Ніхто, однак, так ніколи й не зрозумів, чому Муса не хотів обстрілювати місто.

Діагноз

Ніде нема таких погроз і прокльонів, як в Боснії. Їх вигадують довго, і не для того, щоб когось образити чи налякати, а щоб насамперед продемонструвати силу своєї уяви, яка має здолати уяву чужу. Найкращі прокльони — це ті,