Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Забродські поїхали, а вдома досі панувала святкова атмосфера. Бабуся забрала в тітки Маші обов'язок готувати сніданки. Тож кожного дня на Орисю з Ярославом чекав шедевр. Ярослав же своєю чергою ходив задоволений та щасливий, бо нарешті почалася робота над проєктом із Забродським.

Цілими днями він пропадав у себе в кабінеті й виходив лише поїсти. До нього ж постійно приходили люди з його команди, з якими він годинами обговорював, як краще організувати логістику для тракового магната.

Про Орисю, здавалося, всі забули. Вона була не проти. Дівчина ходила на роботу й слухала чергові історії Світлани про чарівне місце під назвою “Король Артур”.

— Слухай, а ти був у “Короля Артура”? — якось запитала Орися у чоловіка за вечерею.

— Так, вечеряв кілька разів… — чоловік зам'явся, — з друзями.

Орися підозріливо на нього зиркнула, а наступної миті себе осмикнула. Хто вона йому така, щоб допитуватися та в чомусь підозрювати? Їхній шлюб фіктивний, тож прав ніяких вона на нього не має. Дівчина підперла щоку рукою:

— І там справді так гарно, як кажуть?

— Хто знає, — розсміявся чоловік, — я ж не знаю, що кажуть.

Орися надула губи.

— Я тебе серйозно питаю. Світлана з роботи розказувала, що там люстри кришталеві відблискують всіма кольорами веселки. Відомі гурти вихідними співають. І що там ці, як їх… барбер, бурбер, тьху ти, чоловіки з барбер, ну з бородами такими…

— Після барбершопу? — Ярослав зайшовся сміхом. — А непогано поштарки заробляють, якщо твоя колега по таких ресторанах ходить.

Він поглянув на годинник на руці й напружився.

— Я маю бігти. Якщо ти зібралася, можу підкинути на роботу. 

Він вскочив з-за столу:

— От ти б краще на права здала, а не на пошту ходила.

Й за хвилину щез за дверима. 

Орися ж швидко побігла за ним, бо добиратися з заміського будинку Ярослава було ще тією задачею.

Ввечері, коли вона повернулася з роботи, її ніхто не зустрів. Величезний маєток був пустий. Ярослав ще не приїхав. Бабуся вирушила до своєї подруги. Коли Орися намагалася їй заперечити й нагадати, що з її хворим серцем краще посидіти вдома, вона почула щось на кшталт “яйця курей не вчать”.

— Ти он і сама би вже кудись сходила, — додала Соломія Дмитрівна, поправляючи й обсмикуючи сукню у рожеву квіточку, яку вона вдягала лише на свята, — а то скоро пліснявою покриєшся. Ой-йой-йой, — вона похитала головою, одягла зимове пальто й щезла за дверима, залишивши білявку на самоті.

Дівчині стало сумно. Було значно веселіше раніше — коли вони з Ярославом сварилися чи коли він попросив її допомогти вплинути на Григорія Забродського. Та зараз всі були зайняті й залишили Орисю на самоті. Навіть тітка Маша ще вдень приготувала вечерю й вже поїхала додому.

Дівчина сумно зітхнула, похилила голову й попрямувала сходами наверх. Зайшовши до кімнати, вона закинула речі на стілець й вже збиралася лягти полежати, як її увагу привернув великий пакунок, прямісінько посеред її величезного ліжка. Червоний, з цупкого паперу, перев'язаний зеленою стрічкою.

Нудьга миттю покинула її й дівчина зайшлася розв'язувати стрічку. Всередині лежала вишукана сукня. Орися дістала її й підбігла до величезного дзеркала у весь ріст, яке стояло біля дверей. Вона швидко одягла обновку. Сукня була пошита у два шари. Внутрішній — з ніжної на дотик тканини, яка м'яко торкалася тіла, нічого не перетискаючи й не висячи. Просто акуратно облягла його, наче ввібравши у себе. Зовнішній шар — прозора, з вибитими квітами мереживом бордового кольору. 

Згадавши розповіді Світлани, Орися поглянула на декольте, однак воно було цілком пристойне. Дівчина дивилася на себе у дзеркалі кілька секунд. Вона як дитина затамувала подих, висолопила язика й не відводила погляду.

Потім наче прокинувшись від сну, Орися стрепенулася й повернулася знову до ліжка. Її увага була прикута до ще одного пакунку, вже меншого, який вона відразу не помітила. Там були лаковані червоні туфлі й сумочка. Поруч лежала записка: “Я запрошую тебе до одного дуже гарного місця. Вдягни це сьогодні”. 

Від хвилювання до її щік прилила кров. Їй ще ніколи не дарували таких вишуканих речей.

Через годину, одягнена й нафарбована, вона місця собі не знаходила. “Може, вийти в коридор? Чи дочекатися його тут? А чого я взагалі його чекаю?” — думки купчилися в її білявій голівці, збиваючи одна одну. “Ще подумає, що мені це дуже важливо”, — пирхнула вона й вже хотіла роззутись та піти займатися своїми справами, як до її кімнати постукали.

Двері повільно відчинилися. На порозі стояв Ярослав й загадково посміхався. З-за спини він витягнув червону троянду й простягнув Орисі, яка з відвислою щелепою дивилася на нього. Чоловік був одягнений у чорний костюм, а не у свої звичайні джинси й піджак. Поголений. Від нього приємно пахло парфумами.

— Щойно з барбершопу, — він провів рукою по гладкому підборідді й засміявся, згадуючи вранішню розмову з Орисею.

— Леді, — він нарочито поклонився, — маю честь запросити вас до ресторану.

— Мене?! 

— Якби не ти, то цього проєкту в мене не було б, як і сороміцьких спогадів, — він знову засміявся й, закриваючись руками від її ударів, потягнув дівчину на вихід.

Авто Ярослава зупинилося біля п'ятиповерхової прозорої будівлі, відведеної під клуб і баню на першому поверсі, ресторан на другому, казино на третьому, оглядовий майданчик, кінотеатр і інші розваги на четвертому й п’ятому поверхах відповідно. Весь цей розважальний центр мав назву “Король Артур” на честь місцевого кримінального авторитета, який цей комплекс і побудував.

Ярослав відчинив їй двері авто та допоміг вийти, а потім рукою обійняв за талію й повів до блискучих, обвішаних різдвяними гірляндами, дверей.

“Пірнаю у кролячу нору”, — прошепотіла дівчина й вхопилася за руку Ярослава як за єдину опору.

Все було так, як описувала Світлана — високі стелі, величезні кришталеві люстри, які сяяли, наче саме сонце разом з веселкою спустилися сюди й поселилися у “Короля Артура”.