Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— Я не роздягаю чоловіків! — обурено вигукнула я. 

— Я допомагаю постраждалому обробити рани. До того ж ви мій керівник. 

— То це означає, що як чоловіка ти мене не сприймаєш? — похмуро поцікавився Раймонд Дейлар. — Я взагалі ні в кому не бачу чоловіків, поверніться боком, — залишалося лише обробити задню частину плеча, після чого можна було наносити мазь.

 — Ах так, — саркастично відгукнувся він. — Я зовсім забув, у тебе ж Джейсон — єдине світло в житті. А його ти роздягала?

 Розмова була настільки безглуздою, що я лише закотила очі й промовчала. 

— Лишилося лише нанести мазь, — сказала я, викинувши використану марлю в смітник і взявши баночку з приємно пахнучим засобом. Підійшовши ближче, я помітила, що ректор дивиться на мене важким, пронизливим поглядом. Від цього мені стало трохи ніяково. 

— Чому ви так на мене дивитесь? Вам боляче? 

— Дуже боляче, Ізабелло. Але не від опіків, — похмуро відповів він. — Чому ти не відповідаєш на моє запитання? 

— А навіщо? — знизала я плечима. — Ви ж тільки й робите, що дражните мене цими двозначними фразами. Вам просто смішно, коли я зніяковію, от ви й розважаєтесь. Я набрала мазь двома пальцями й попередила: 

— Може трохи щипати, доведеться потерпіти. Я постараюся швидко. 

Ректор продовжував дивитися на мене так, ніби я щойно обікрала його, і він міркував, як мене вивести на чисту воду. Я обережно торкнулася почервонілої шкіри. Вона була гарячою, і мазь миттєво вбиралася, ніби вода в суху землю. Я взяла ще трохи — дуже не хотілося, щоб на такому красивому обличчі залишився шрам. 

Він стояв нерухомо, із заплющеними очима… і посміхався? 

— Вам смішно? — суворо запитала я. Ось так намагаєшся, піклуєшся, а він посміхається! 

— Ні, зовсім ні, — м’яко відповів він. — Просто приємно. Хоч щось сьогодні може бути приємним? До речі, а Джейсона ти роздягала? 

— Ні! — вигукнула я, ще до того, як встигла подумати. І одразу розлютилася. — А чому вас це взагалі цікавить? Це ж моя особиста справа! А навіть якщо і так, то що? Останню фразу я кинула з викликом, завзято втираючи мазь у шкіру, не надто турбуючись, чи боляче йому. От нахаба! 

Раймонд засміявся:

 — Дякую за відповідь. Я так і думав. Інакше ти не червоніла б, наче я зазіхнув на твою невинність. Я мовчала, продовжуючи роботу. 

Його шкіра під пальцями пом’якшувалась, і мені навіть подобалося до неї торкатися. Здавалося, ніби крихітні іскри пробігали по шкірі, проникаючи всередину і наповнюючи тіло якоюсь живильною енергією. Видно, ректор відчував щось подібне, бо раптом міцно притис мою руку до себе й прошепотів: 

— Потримай ще трохи. Від твого дотику біль стихає. Я завмерла. Під моєю долонею рівномірно билося його серце, перекочувалися м’язи — цей жест здавався дуже інтимним. Але якщо йому від цього краще, то, можливо, в цьому немає нічого особливого. В голові запаморочилось, і я ніяково спитала:

 — Може, це мазь так діє? Давайте я продовжу? Ректор глянув на мене трохи затуманеним поглядом і відпустив руку.

— Ні, справа не в мазі, — задумливо сказав він. — У тебе ж немає дару? Давай ще раз перевіримо? 

— Мій дар зник багато років тому, — я знову взяла мазь. — Це просто здається, насправді тут ні до чого я. Я обережно намазувала йому груди, ледь торкаючись шкіри. Якщо чесно, він цілком міг би зробити це сам, але я переконувала себе, що це — моя вдячність за його допомогу студентам. Зізнаватися самій собі, що мені подобається торкатися до оголених грудей ректора, було вже занадто. 

— Чому ви не пішли до лікувального крила? — тихо спитала я, намагаючись відволіктись порожньою розмовою. 

— Там не було місця. До того ж, мене не так сильно зачепило, як інших, — спокійно відповів Раймонд. — Та й ти значно приємніша за нашого лікаря. 

Я зніяковіло підняла очі. Його погляд ковзав моєю шкірою, наче легкий дотик — по спині побігли мурахи. Не знаю, скільки ми так стояли. Та раптом двері розчинились, і голос Освальда, різкий і каркаючий, змусив мене здригнутись: 

— Пане ректоре, я повернувся з поштою! А що тут відбувається?