Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

Салатики й м’ясні закуски викликали огиду. Старий покопирсався виделкою серед суміші овочів, зачепив тигрову креветку й глянув на задоволеного Гарика. Той полюбляв солоденьке.

Прислуга підливала міцний алкоголь в чарки.

Захар Іванович триндів про різні речі, проте до основної теми поки повертатися ухилявся, сподіваючись на відвертість колекціонера. Після шостої чарки навалилася нудота, котру старий загасив шипучим напоєм.

– Шашлики! – скомандував багатій. – Гураме, заснув?!

– П'ять хвілін, – кухар показав тридцять два зуби й заходився збризкувати м’ясо вином.

– Почекаємо, – бос клацнув пальцями.

– Поки досить, – запротестував Якович. – У моєму віці зайве шкодить.

– Розучилися люди пити, – Захар Іванович закинув до рота коньяк. Здавалося, чим більше пив чолов’яга, тим тверезішим ставав. Багатій палко чмокнув накачані силіконом губи коханки, підвівся, сперся рукою на спинку стільця й обвів довгим поглядом свій маєток:

– Усе віддам за те, аби побувати там, де ніхто не бував. Зневажаю світ, який котиться в прірву. Мій добробут скоро скінчиться. Прийде ворог і відбере статки. До біса зв’язки та гроші. Замість сороміцького кінця хочу спокою та стабільності. Ти мені це даси, – палець боса вказав на Семена Яковича.

Захмелілий старий сфокусувався на фігурі можновладця:

– Виключено.

– Ти відмовляєш мені? – здавалося, Захар Іванович лише понюхав коньяк.

– Ваше прохання… В мене нема доступу.

Мить хазяїн мовчав, пильно вивчав лице гостя. Пиха перемогла здоровий глузд. Не звик бос чути відмову.

– Я пропоную два... Ні, три мільйони… Десять, – наполягав багатій.

Старий опустив очі.

Хазяїн відкинув стілець, зірвав з шиї краватку й крикнув білявці:

– Геть звідси! – потім поліз до Гурама, схопив шампури й став кидати їх у Семена Яковича. – Ти старий дурень! Я розчавлю тебе мов таргана!

Колекціонер захищав своїм тілом Гарика і прямував доріжкою, поки озвірілий мажор трощив альтанку.

Охорона пропустила гостей, бо не отримала наказу затримати.

– Ох-хо-хо, Гарику, тяжко нам буде, – Бурковець хапався за серце й гарячково міркував, куди тікати від знавіснілого Захара Івановича.

– На вокзал, – стиха мовив хлопчак.

– Що?

– Демид на вокзалі. Я його відчув. Дрімає на лаві. Нам треба встигнути раніше за слуг Бора.