Читати книгу - "Море-океан"

— Чудова розповідь.

— Чудова.

— Нічого не бачиш?

— Ні.

Тиша.

— Ми тут цілий день стоятимемо?

— Так.

Тиша.

— Мені більше подобалося, коли я припливав забрати вас надвечір на човні.

— Не відвертайся, Доле.

— Ви могли би написати для них поему, отче Плюшу.

— Гадаєте, чайки моляться?

— Аякже. Надто, коли ось-ось помруть.

— А ви коли-небудь молитеся, Бартлбуме? Бартлбум поправляє вовняну шапочку на голові.

— Колись молився. А потім підрахував. За вісім років я дозволив собі попросити у Всемогутнього дві речі. Результат: моя сестра померла, а жінку, з якою візьму шлюб, мені ще треба знайти. Тепер молюся набагато менше.

— Я не вірю, що…

— Цифри — промовисті, отче Плюшу. А решта — то все поезія.

— Отож-бо. От якби ми були дещо…

— Не ускладнюйте, отче Плюшу. Питання просте. Ви справді вірите, що Бог існує?

— Ну, зараз «існувати» видається трохи перебільшенням, але вважаю, що Він є, саме так, звісно, по-своєму, але є.

— А в чому відмінність?

— Відмінність є, Бартлбуме, ще і як є. От, скажімо, ця історія з сьомою кімнатою… так, історія про чоловіка в готелі, який ніколи з номеру не виходить і все таке, га?

— Гаразд.

— Його ж ніхто ніколи не бачив. Здається, він їсть. Але ж це, можливо, фокус. Може, його й немає. Вигадка Діри. Утім, попри все, для нас він є. Увечері в тому вікні світиться, і час від часу звідти долинає шум, ви ж самі, я бачив вас, коли минаєте кімнату, уповільнюєте крок, намагаючись зазирнути, підслухати щось… Для нас цей чоловік — є.

— Та це ж неправда, та він ще й навіжений, він…

— Не навіжений, Бартлбуме. Діра каже, що він шляхетний, справжній пан. Каже, що просто має таємницю та й по всьому, але він цілком нормальна людина.

— І Ви вірите?

— Я гадки не маю, хто він і чи він існує, але знаю, що він є. Для мене він є. І він наляканий.

— Наляканий?

Бартлбум захитав головою.

— Чим?

— Хіба ви не йдете на узбережжя?

— Не йду.

— Ви не гуляєте, не пишете, не малюєте картин, не розмовляєте, не ставите питань. Ви чекаєте, адже так?

— Так.

— А чому? Чому не зробите те, що маєте — та й по всьому?

Адамс підводить очі на дівчинку, яка вміє розмовляти голосом дорослої жінки, коли хоче, і в цю мить вона хоче.

— У тисячі різноманітних місцин світу я бачив такі самісінькі готелі, як цей. Чи то пак: я бачив цей готель у тисячі різноманітних місць у світі. Та сама самотність, ті самі барви, ті самі пахощі, та сама тиша. Люди приїздять — і час зупиняється. Для когось це, мабуть, схоже на щастя, хіба ні?

— Для когось.

— Якби я міг повернутися назад, я б обрав саме це: мешкати перед морем.

Тиша.

— Перед.

Тиша.

— Адамс…

Тиша.

— Припиніть очікувати. Не так уже й важко вбити когось.

— Як гадаєш, я там помру?

— У Дашенбаху?

— Коли мене опустять у море.

— Та ти що…

— Ну ж бо, скажи мені правду, отче Плюшу, не жартуй.

— Не помреш, присягаюся, не помреш.

— А ти як знаєш?

— Знаю.

— Уф!

— Мені наснилося.

— Наснилося…

— Тож послухай-но мене. Якось увечері вкладаюся спати, лягаю під простирадла, уже хотів вимкнути світло, аж тут бачу, як розчиняються двері й заходить хлопчик. Я гадав, що то обслуга абощо. А він, підійшовши, каже до мене: «Чи є щось таке, отче Плюшу, що ви б сьогодні хотіли бачити вві сні?» — Отак. А я йому: «Графиню Вермеєр, яка купається».

— Отче Плюшу…

— Та це ж жарт, хіба ні? Добре, він нічого не сказав, лише трішки осміхається і йде геть. А я засинаю й що ж бачу?

— Графиню Вермеєр, яка купається.

— Еге.

— І яка ж вона?

— Ніяка, таке розчарування…

— Незугарна?

— Та не така вона вже й худорлява, як здається здалеку, цілковите розчарування… Проте… Щовечора той хлопчик приходить. Звати Дітцем. І щоразу питає, що я хочу бачити уві сні. Тож я позавчора й попросив: «Хочу побачити Елізвін. Побачити, якою вона виросте». І я заснув, і наснилася мені ти.

— І якою?

— Живою.

— Живою. А ще якою?

— Живою. І більше нічого не питай. Ти була жива.

— Жива… я?

Енн Деверіа й Бартлбум сидять пліч-о-пліч у човні на суходолі.

— І що ж ви йому відповіли? — питає Бартлбум.

— Я йому не відповіла.

— Ні?

— Ні.

— І що тепер буде?

— Не знаю. Мабуть, приїде.

— Ви щасливі з цього?

— Я хочу його. Але не знаю.

— Може, він приїде й забере вас із собою назавжди.

— Не кажіть дурниць, Бартлбуме.

— А чом би й ні? Він же вас кохає, ви самі казали, ви все, що він має в житті…

Коханець Енн Деверіа нарешті дізнався, куди заслав її чоловік. Написав їй. Цієї миті він, либонь, уже був у дорозі до цього моря й цього берега.

— А я приїхав би сюди й забрав вас назавжди.

Всміхається Енн Деверіа.

— Скажіть мені це ще раз, Бартлбуме. Точнісінько цим самим тоном, благаю. Повторіть мені це ще раз.

— Отам, унизу… он воно!

— Унизу де?

— Отам, ні… трохи праворуч, так…

— Бачу його! Святий Боже, бачу.

— Три щогли!

— Три щогли?

— Трищоглове судно, хіба не бачите?

— Три?

— Плассоне, відколи ми вже тут?

— Споконвіку, мадам.

— Та ні, я серйозно питаю.

— Споконвіку, мадам. Дійсно-бо.

— Як на мене, він садівник.

— Чому?

— Він знає назви дерев.

— А ви звідки знаєте, Елізвін?

— А мені ця штука про сьому кімнату зовсім не до смаку, зовсім.

— Вам надокучає?

— Я боюся чоловіка, який не показується.

— Отець Плюш каже, що це він боїться.

— Чого боїться?

— Іноді я питаю сам себе, на що ми чекаємо. Тиша.

— Поки стане запізно, мадам.

Він міг би довіку не зупинятися.

Книга друга

Морське черево

Фрегат «Альянс», що належав до французького флоту, через чотирнадцять днів, як відчалив від берегів Рошфора, сів на мілизну через невправність капітана й неточні мапи, загруз на білій піщаній обмілині, далеко від берегів Сенегалу. Спроби зрушити судно виявилися марними. Єдине, що залишилось, — покинути корабель. Оскільки шлюпок, щоб умістити весь екіпаж на борту бракувало, вирішили спорудити пліт завдовжки з сорок футів і вполовину вужчий. Зійшли на нього 147 чоловік: солдати, моряки, кілька пасажирів, чотири офіцери, лікар та інженер-картограф. За планом евакуації екіпажу, передбачалося, що