Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Це була посередня відповідь на посереднє запитання, і я перепрошую, що вам доводиться терпіти всю цю панельну дискусію, наче ви брали участь у такій водночас довгій і банальній розмові, але вважаю, що ви заслуговуєте на належну атмосферу літературної конвенції. І, крім того, у цьому розділі забагато підказок, щоб пропустити навіть, здавалося б, зайвий діалог. Як-от те, що має статися.

Арчі Бенч, виявляється, теж доволі важливий.

— Мій улюблений із ваших романів — «Злетіти з рейок», — сказала Мейджорс (це, для тих, хто не має енциклопедичних знань про творчість Мактавіша, його третій роман із серії про Морбунда).

Брук кивнула. Я нечітко пригадав книгу, в якій пара влаштувала ДТП із приміським потягом, щоб приховати вбивство сина. Була в ній особливо жахлива сцена, пов’язана з підготовкою до зіткнення: коли батьки посадили на передні сидіння два щойно викопані трупи, наче свої власні. Їх мало розтрощити аж так, щоб неможливо було впізнати. Але, крім цього, я мало що запам’ятав із сюжету.

— Я пригадую історію з новин, яка насправді була дещо схожою, — додала Мейджорс. — Тож, окрім кольорів і мудбордів, ви, певно, черпаєте натхнення, — вона вкрала трюк Ройса — вдавати зусилля під час вибору слів, — деінде.

— Нє. — Мактавіш похитав головою. Його акцент став виразнішим, оскільки язик втомився і ковзав навколо приголосних. — Насправді я не звертаю уваги на новини. Авжеж, час від часу я занурююсь у світ і події довкола, мушу крокувати в ногу з підходами поліції до роботи й технологіями, але якщо приділятиму новинам забагато уваги, у мене ніколи не виникне оригінальна ідея для книги. Ви знаєте, є такий вислів: «Правда дивніша за вигадку».

— Однак була схожа історія. У моєму рідному місті насправді, — сказала Мейджорс. — Коли я була дитиною.

Хтось із публіки голосно прочистив горло. Я озирнувся й побачив, як Ваєтт кашляє собі в руку. Його увага була прикута до Мейджорс, вираз обличчя був чітким: «Дивіться мені!». Я побачив, як Джаспер закотив очі на Гаррієт, ніби причиною напруження було те, що вона поставила запитання.

— Та невже? — зацікавився Мактавіш.

— Ви не пам’ятаєте? Лізо, ви мали б знати цю історію. Це було тридцять два роки тому. У тисяча дев’ятсот дев’яносто першому.

Ліза зіщулилася в лопатках.

— Не думаю, що хочу…

— Любко, це було давно, — перервав її Мактавіш. — Де ви виросли?

— Тут, — відповіла Мейджорс. — Ми насправді незабаром проїжджатимемо моє містечко, як вирушимо. Точніше, залізничну лінію. Приблизно за сотню кілометрів від Аліс-Спрінгс.

— Ясно. Та ймовірність того, що я натраплю на регіональну австралійську статтю в Шотландії… Ну, я б сказав, вона дуже мала. Вибачте, якщо книга зачепила за живе. Якщо ви знали когось, хто помер або постраждав таким чином, як я придумав у книзі, гадаю, про це було б боляче читати. Але кожен із нас тут, — він узяв свою тростину та провів нею, вказуючи на всіх, — убив нескінченну кількість людей у нескінченну кількість способів. Неминуче, що десь реальне життя це зімітує.

— Не думаєте, що… — продовжувала Мейджорс.

Мактавіш засміявся:

— Слава ж Богу, що ми лише вигадуємо це! Якби один із нас шістьох помер просто зараз, то було б п’ятеро підозрюваних, серед яких усі знають, як приховати вбивство.

Мейджорс зблідла. Зиркнула на Лізу, але не знайшла в неї жодної підтримки. Ліза ногою окреслювала кола на землі й мала заклопотаний вигляд.

— Якщо кожна ваша книга має певний колір, — запитав я, намагаючись урятувати розмову, — то якого кольору «Настає світанок»?

— Червоного, — відповів Мактавіш із задоволенням. — Криваво-червоного.

Це викликало бурхливі оплески з боку Брук, оскільки явно нагадало їй про долю детектива Морбунда. Навіть Ваєтт кинув смішок. «Як тобі така реакція „натренованої медійної особи“», — подумав я, дивлячись на Вольфганга. Можливо, це було просто через брак практики; я не мав сумніватися, що Мактавіш — профі.

Мейджорс знову вклинилася:

— А «Злетіти з рейок», Генрі?

Якби словами можна було забивати цвяхи, Мактавіш своєю різкою відповіддю міг би забити рейковий кілок.

— Зеленого.

Мейджорс демонстративно перевірила свій наручний годинник і встала, викликавши шелест у натовпі: менше — від хвилювання, більше — від очікування перерви на туалет. Сечові міхури, на противагу письменницьким его, — обмежені, і багато з них наша дискусія вже випробувала. Ранкове шампанське ситуацію не поліпшувало. Озираючись, я думаю, що алкоголь, мабуть, теж підживив у нас, письменників, дух суперечення: зазвичай літературні розмови не такі конфліктні.

— Це була жвава година. Щоб завершити нашу ранкову програму, ми підготували для вас особливий подарунок. — Мейджорс підійшла до мольберта. — Ми отримали ексклюзивний дозвіл від видавництва Penguin Random House представити вам сьогодні, — вона схопила кут чорної тканини, накинутої на мольберт, — обкладинку нового роману Лізи Фултон «Падіння правосуддя», який авторка створює вже протягом двох десятиліть. — Вона зняла тканину, як чарівниця, і показала велику картонну роздруківку.

На обкладинці була зображена ошатна будівля, імовірно будівля суду, освітлена криваво-червоними променями призахідного сонця, а за нею — силует міста. Ім’я Лізи було написано яскраво-золотими літерами, розтягнутими й тонкими, більшими за саму назву. Але найпомітнішим з усього, контрастним білим шрифтом на тлі чорного, як ковальське горно, неба виднілися три слова.

Кожен по-різному реагував на ці три слова. Ліза піднесла руку до рота. Я бачив, як тремтить її щелепа, як сповнюються слізьми очі. Вона мала б схвалити дизайн обкладинки, але явно не бачила остаточного варіанта й була цілком приголомшена. Ройс стиснув кулаки, вчепившись у коліна. А щелепу стиснув із такою силою, що, мабуть, міг би зламати зуб. Вольфганг навіть не потрудився обернутися. Мейджорс дивилася на Лізу, виразу її очей я не міг зрозуміти. Це була не зовсім заздрість, але бракувало тепла на кшталт «рада за тебе».

Мактавіша читати було найпростіше: він самовдоволено всміхався.

Звісно — було чому. Одне з трьох слів належало йому.

«Петарда». Генрі Мактавіш.

Схвалення від людини, яка ніколи не писала анотації. А через розташування на обкладинці, розмір і яскравість відгуку його неможливо було б пропустити — він би точно продавав цю книгу. Губи Лізи тремтіли, наче вона збиралася заплакати, і, явно боячись зробити це на очах у всіх, вона підвелася й помчала назад до потяга.

Натовп послухався її сигналу, усі встали й почали розходитися. Ваєтт підвівся й підійшов до Мактавіша,