Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Я поспішно повернувся до бару, де замовив пиво «Стелла», яке мені подали у високій опуклій склянці зі зрізаною ножем піною, і сів біля вікна, зайнявши мініатюрний столик лише для себе. Я чекав, коли шлейф пилу повідомить про повернення автобусів. Нетерпляче чекав можливості поскаржитися Джульєтт — із напоєм за системою «все включено», на м’якому сидінні, поки наш першокласний поїзд продовжує свою всесвітньовідому подорож, — про те, як мені було важко.

Я розташувався напрочуд вдало, бо інакше не побачив би Алана Ройса, який тинявся позаду інших гостей і винувато озирався, поки не переконався, що залишився сам. Присягаюся, він дивився просто на мене, але відблиски сонця у вікні, мабуть, робили мене невидимим.

Це означало, що він не знав: я бачив із поїзда, як Ройс востаннє озирнувся, а потім пробив кулаком обкладинку Лізи Фултон.

Розділ 8

Перше пиво не вдарило в голову, але трохи алкоголю допомогло моїм рукам перестати тремтіти. Письменники загалом набагато ввічливіші, ніж я щойно побачив. Але в цьому фестивалі було щось таке, що змусило нас усіх вчепитися одне одному в горло. Чи це через ізоляцію, відчуття замкнутості в поїзді — без трансляцій наживо, без журналістів, — ми припускали, що самі по собі, і тому наші дії можуть не визначати нас у реальному світі, наче ми перебували в якійсь химерній сатирі на кшталт «Володаря мух»? Чи все було простіше: С. Ф. Мейджорс явно дібрала вибухонебезпечний коктейль із письменників. Усі вони мали спільні моменти, власні претензії та суперечки, які, приправлені самолюбством і приготовані під сонцем пустелі, запеклися в озлоблений кіш. За винятком мене. Це була моя перша зустріч із кожним із них. То чому я тут опинився?

Я сказав собі, що забагато про це думаю, і підвівся, щоб мені долили пива, та коли повернувся, мій столик біля вікна вже захопила команда «Чоловік і Дружина» — Джаспер і Гаррієт. Я озирнувся. Бар сповнювали люди. Галаслива зграя літніх жінок зайняла вільне місце за своїм столиком, і я не думав, що зможу з ними впоратися. Мактавіш усівся на стілець біля бару, ліктями підтримував себе у вертикальному положенні, з якого міг вливати у себе рідини. І хоча біля нього були вільні стільці, я не вважав їх кращим варіантом. Більше нікого знайомого у вагоні не було, оскільки багато хто розійшовся по своїх купе. Мабуть, я надовго завис, тому що Джаспер помітив.

— Вибачте, друже. Ми зайняли ваше місце? — Він посунувся, і я сів. — Джаспер Мердок, радий познайомитися.

Його темне, майже чорне волосся контрастувало із зеленими очима відтінку ліхтаря Гетсбі[10]. На ньому була футболка, заправлена в підперезані поясом джинси. Я потиснув йому руку із загрубілими мозолями ремісника та звернувся до дружини:

— І Гаррієт, правильно? — Це її заскочило. Вона заправила пасмо волосся за вухо. — Я чув, як ви ставили запитання під час панелі. Я не сталкер абощо. Ернест.

— Письменник-прислівник, — сказала Гаррієт. Це був дружній жарт, яким вона виражала згоду з тим, що Вольфганг поводився дещо різко.

— Усе минуло доволі жваво, як гадаєте? — поцікавився Джаспер.

— Це ще м’яко сказано. — Я сьорбнув пива й глянув у вікно на бортпровідника, який піднімав із землі повалений мольберт і чухав потилицю, бо не було вітру, який міг би його перекинути. — Не думаю, що усвідомлював, у що вплутуюсь. — Я засміявся. — Але ж ви гості. Принаймні для вас воно варте витрачених коштів?

— Не сприймайте це особисто, — сказав Джаспер. Гаррієт кивнула.

— Як і з будь-якою хорошою порадою — простіше сказати, ніж зробити.

— Подумайте про це так: Ройса й Вольфганга таке свіже м’ясце, як ви, страшить, бо на полицях не так багато місця. А ви стоїте там, готові станцювати на їхніх могилах. Так би мовити. — Джаспер знизав плечима. — Я вважаю, вони все так бачать.

Такий точний опис міг з’явитися тільки з особистого досвіду. Я ризикнув висловити здогад:

— У якому видавництві ви працюєте? «Джеміні»?

— Насправді він письменник, — відповіла Гаррієт.

— Учасник фестивалю? — поцікавився я.

Джаспер відмахнувся від мого запитання.

— У мене є справи з Ваєттом Ллойдом. Поїздка здавалася таким самим вдалим місцем, як і будь-яке інше, щоб спіймати його і все повирішувати. Нечасто випадає змога проїхати всю Австралію вгору й униз. — Він накреслив пальцем у повітрі лінію вгору й лінію вниз. Я згадав, що «Ган» їздив в обох напрямках. — Особливо ірландцям, — прошепотів Джаспер майже змовницьки й кивнув на Гаррієт.

Вона грайливо вдарила його по руці й сказала мені:

— Не слухайте його. Мої батьки ірландці, але я народилася в Мельбурні. — Це пояснювало її легкий акцент.

— То ви їхали вгору потягом з Аделаїди, щоб просто сісти на «Ган», який повезе вас назад униз?

— Ми орендували машину. Машиною — вгору, поїздом — униз, — пояснив Джаспер.

— Довга дорога.

Я подумав про таблетки від морської хвороби, які Джаспер помилково передав Ваєтту. Вони здавалися непотрібними для подорожі пустелею. Його, мабуть, захитувало в машині.

— Якщо ви такого ніколи не робили, раджу. Прекрасна країна. Нема нічого кращого, щоб завершити проєкти, ніж широкі дороги, запилені мотелі й чисте повітря.

— Гаразд, тоді як письменник письменнику. Чи це я такий тендітний, чи всі до мене придиралися?

— Мені здається, ви надто прагнете їхнього схвалення. Кому яке діло? — Він знизав плечима. — Нас переживають наші історії, а не обкладинки, місця на полицях чи фестивальні запрошення. — Це звучало зворушливо, але трохи відрепетирувано. Зокрема, мені здалося, він переконав себе в тому, що запрошення на фестиваль неважливе, почасти задля захисту від того факту, що ніколи його не отримував. Згадка про місце на полиці, а саме те, як мало воно важить, допомогла все краще зрозуміти.

— Ви видаєтеся самостійно? — здогадався я. Спроба потрапити в друковані видання після успіху в інтернеті мала сенс: це була причина слідувати за Ваєттом у поїздці. На кожному письменницькому фестивалі завжди є принаймні один гість, який стискає рукопис і чекає вдалої миті, щоб запхнути його в руки видавця, який нічого не підозрює. — Електронні книжки? Я колись таке робив.

— О, я…

— Він дуже крутий, — похвалилася Гаррієт. — Продав стільки ж книжок, скільки й Мактавіш.

— Дякую, Гаррі, достатньо про це. —