Читати книгу - "Номер нуль"

— Та звільни мене від опису безцільних блукань тієї бісової ватаги, бо я сам ніяк їх не збагну, і для мого розслідування неістотно, куди вони їхали й де, зрештою, поділися. Скажімо, вони прагнули дістатися Менаджіо, щоб потім, певно, виїхати у Швейцарію. Згодом гурт дістається Кардано, де до них приєднується Петаччі й ніби німецький почет, якому Гітлер наказав привезти його друга в Німеччину (може, у К’явенні[94] на нього очікував літак, який би живим-здоровим довіз його у Баварію). Та комусь спало на думку, що до К’явенни годі дістатися, тому всі вкупі повертаються у Менаджіо. Вночі приїздить Паволіні, який мав привезти військове підкріплення, але натомість його супроводжують вісім чи сім солдатів з національної республіканської гвардії. Дуче почувається загнаним: окрім як створити опір у Вальтелліні[95], йому лишається тільки укупі з можновладцями та їхніми родинами приєднатись до німецької колони, яка намагається перетнути Альпи.

Колона налічує двадцять вісім вантажівок із солдатами, у кожній вантажівці є кулемет, а ще — колона італійців, що складається з бронетранспортера та десятка цивільних автівок. Утім, у Муссо, перед Донго, колона наскочила на загін партизан Пуекера з 52-ї партизанської бригади Гарібальді. Їх була дещиця, командував загоном Педро[96], граф П’єр Луїджі Белліні делле Стелле, воєнкомом з політпитань був Білл, Урбано Лаццаро[97]. Педро — відчайдух, тож через розпач починає блефувати. Змушує німців повірити, що навколо них — море партизанів, погрожує відкрити мінометний вогонь із зброї, яка насправді була досі у руках у німців, зауважує, що командувач опирається, але солдати вже налякані й мають єдине бажання — врятувати власну шкуру й повернутися додому, тож говорить чимраз голосніше... Коротше кажучи, намагається зробити так, щоб ти розкис, а після виснажливих перемовин (від розповіді про які я тебе збавлю) Педро переконує німців не лише здатися, а й відпустити італійців, яких вони тягли за собою. Лише на таких умовах вони можуть доїхати до Донго, де, утім, їм доведеться зупинитися й де їх ретельно обшукають. Коротше, німці з союзниками поводяться як негідники, але власна шкура є власна шкура.

Педро вимагає, щоб йому залишили італійців, адже вже зрозуміло, що йдеться про вище керівництво фашистів. Поза тим, уже поповзла чутка, що серед них ховається навіть Муссоліні. Педро й вірить у те, й не вірить водночас, йде поговорити з головою у бронетранспортері, заступником секретаря Ради міністрів (Соціальної Республіки, що вже сконала) — Барраку, інвалідом війни, який з гордістю носить золотий орден і який, власне, справляє на Педро гарне враження. Барраку хоче дістатися Трієста, де запропоновує свою допомогу у тому, щоб врятувати місто від вторгнення югославів. Натомість Педро ввічливо пояснює йому, що він здурів і ніколи не дістанеться Трієста, а якби вони й потрапили туди, то їхня дещиця опинилася б проти війська Тіто[98]. Тож тоді Барраку просить дозволу повернутися назад і бозна-де приєднатися до Граціані[99]. Урешті Педро (обшукавши бронетранспортер і переконавшись, що Муссоліні там немає) дозволяє, щоб вони розвернулися, бо не хоче розв’язувати стрілянину, через яку німці, можливо, повернуться. Але вже йдучи в інших справах, наказує солдатам, щоб ті переконалися, що бронетранспортер дійсно поїхав у зворотному напрямку, адже якщо проїде хоч два метри уперед, вони муситимуть стріляти. Згодом бронетранспортер скакає уперед, пострілюючи вихлопами, чи, може, просто далеченько від’їжджає назад. Хтозна, як воно там було, утім, партизани рознервувалися й починають стріляти. Внаслідок нетривалої стрілянини двоє фашистів убито, двох партизанів поранено, й наприкінці і пасажирів у бронетранспортері, й тих, що їхали в авто, арештовують. А серед них і Паволіні, який, силкуючись утекти, кидається в озеро, але його витягають і відводять до решти, мокрого як миша.

У ту мить Педро отримує від Вілла з Донго повідомлення. Поки обшукували німецьку колону, його підзиває до себе один з партизанів, Джузеппе Негрі, і каже: «ghè chi el Crapun», що нормальною італійською означає: онде сидить головань, чи то пак, на його думку, отой дивний солдат у касці, сонячних окулярах та з піднятим коміром шинелі не хто інший, як Муссоліні. Вілл іде перевірити, дивний вояка клеїть дурня, та врешті його викрито — це справді він, дуче, й Вілл — не упевнений у тому, як вчинити, намагаючись поводитися відповідно до вагомої історичної події, — каже так: «Іменем італійського народу я вас заарештовую». І відводить його у муніципалітет.

Тим часом у Муссо поміж італійських автівок вигулькує дехто з двома жінками, двома дітлахами та чолов’ягою і стверджує, що є іспанським послом, який має важливу зустріч у Швейцарії, й так само непевним англійським агентом, утім його документи видаються підробленими, тож, попри його гучні протести, чоловіка заарештовують.

Педро разом зі своїми людьми переживають історичний момент, але спочатку навіть не усвідомлюють цього, адже дбають лише про те, щоб зберегти громадський порядок, уникнути лінчування, переконатися, що з голів бранців не впаде й волосини і що їх передадуть італійській владі, щойно її повідомлять про подію. І справді, по обіді 27 квітня Педро зміг додзвонитися в Мілан і повідомити про арешт. Й у цей момент на сцену виходить Визвольний комітет, який щойно отримав телеграму від союзників, де ті просили віддати дуче та всіх членів уряду Соціальної Республіки згідно з умовами перемир’я, підписаного у 1943 році Бадольйо[100] та Ейзенхауером[101] («Беніто Муссоліні, його головних прибічників-фашистів... які зараз чи у майбутньому перебуватимуть на території, підконтрольній військовому комітету союзників чи італійському уряду, буде негайно заарештовано та передано силам ООН»). Ще повідомлялося, що в аеропорту Брессо ось-ось приземлиться літак, щоб забрати диктатора. Визвольний комітет був переконаний, що у руках союзників Муссоліні виживе, навіть якщо його закриють у якійсь фортеці на кілька років, а згодом повернеться на сцену. Луїджі Лонго (який у комітеті представляв комуністів) натомість стверджував, що Муссоліні треба зразу вбити — брутально, без суду та історичних фраз. А більшість у комітеті відчувала, що країна наразі потребує символу, конкретного символу, щоб показати, що це двадцятиліття справді скінчилося: мертве тіло дуче. Ба більше, боялися не лише того, що Муссоліні потрапить у руки союзників; страх був у тому,