Читати книгу - "Номер нуль"

— Та ні, куди ви слухали? Я про протилежність загальникам.

— Себто тим, про які ми говорили півгодини тому, — уточнив Браггадочо.

— Атож, мені вони якось не тичуться до голови.

— А нам пішли, — мовив сухо Браггадочо.

Майя ніби зовсім не образилася, що її думку відхилили, а дивилася на нас, ніби ми були безпам’ятні:

— Я маю на увазі щось протилежне окові циклона та міністрові, що голосно заявляє. Наприклад, усе оце: «Венеція — це південний Амстердам, часом фантазія краща за реальність, усвідомлюю, що я расист, важкі наркотики — це слуги косяків з марихуани, вчиняй так, наче ти у мене вдома, я б прагнула називати на «ви», хто має, той вдовольняється, успіх мене змінив, зрештою, Муссоліні ще й чимало лиха наробив, Париж — гидке місто, але парижани — надзвичайно привітні люди, у Риміні всі лежать на пляжах, а на дискотеки — ані ногою, перевів усі свої гроші у Баттіпалья[90]».

— Так, і «вся родина отруїлася одним грибом». Де ж ти набралася таких дурниць? — спитав Браггадочо, ніби кардинал Іпполіто, що розпитував Аріосто[91].

— Декотрі прочитала у книжечці, що вийшла кілька місяців тому, — відповіла Майя. — Та даруйте, певна річ, для «Завтра» таке не годиться. Мабуть, уже час іти додому.

— Послухай-но, — мовив до мене згодом Браггадочо, — ходімо зі мною, вмираю від бажання дещо тобі розповісти. Якщо не розповім, то лусну.

За півгодини ми знову зайшли у шинок «Моріджі», однак дорогою Браггадочо не бажав розповідати про свої відкриття. Навіть зауважив таке: «Ти збагнув, на що хвора та Майя? Вона аутистка».

— Аутистка? Але ж аутисти замкнені в собі й ні з ким не спілкуються. Чому це вона аутистка?

— Я читав про перші прояви аутизму. Припустімо, у кімнаті є ми з тобою та П’єріно, дитина, хвора на аутизм. Ти кажеш, щоб я, заховавши де-небудь м’ячик, вийшов з кімнати. Я кладу м’ячик у вазу. А коли я вийду, ти зайдеш і забереш м’ячика з вази, потім покладеш його у кошик. А потім питаєш П’єріно: «Коли повернеться пан Браггадочо, де йому шукати м’ячика?» А П’єріно відповість: «У кошику, хіба ні?». Тобто хлопчина не розуміє, що у моїй голові м’ячик ще досі у вазі, адже у його голові він уже в кошику. П’єріно не вміє ставити себе на місце іншої людини, він гадає, що всі міркують так само, як і він.

— Але ж це не прояв аутизму.

— Не знаю, що воно таке, може, прихована форма аутизму, як надмірна діткливість до образ — перший симптом параної. Але Майя саме така: їй бракує здатності поглянути на речі з чужої точки зору, гадає, що всі міркують достоту, як вона. Хіба ти не бачив, як позавчора вона якось сказала те, що не мало до розмови стосунку, згадавши, про що ми розмовляли перед тим. Вона продовжувала міркувати про ті речі, й тієї миті вони знову спали їй на думку, але вона не зрозуміла, що ми, може, вже не про те думаємо. Вона навіжена, то щонайменше, кажу тобі. А ти досі дивишся на неї, наче вона провидиця...

Мені все це видавалося дурницями, тому я обірвав його мову жартом:

— Ті, що провіщають, — завжди божевільні. Мабуть, вона нащадок куманської провидиці[92].

Ми прийшли у шинок, і Браггадочо заговорив.

— У мене в руках сенсація, щоб продати сто тисяч примірників «Завтра», якби газета вже вийшла. Я навіть хочу поради. Чи мені треба віддати те, що дізнався, Сімеєві, чи намагатися продати це у якусь іншу газету, справжню? Це бомба, яка стосується Муссоліні.

— Мені це не видається зараз доречним.

— Завжди доречно дізнатись, що хтось тебе дотепер обманював, багатьох, ба навіть більше — усіх.

— У якому сенсі?

— Це довга історія, наразі це лише моя гіпотеза, але без машини я не можу поїхати туди, куди треба, щоб допитати тих, хто ще живий. Хай там як, а почнімо з того, про що знаємо всі, а потім я розповім тобі, чому моя гіпотеза — цілком правдоподібна.

Браггадочо тільки те й робив, що у загальних рисах описував те, що називав загальновідомими фактами, які видавалися надто простими, — казав він, — щоб бути правдою.

Отож, союзники прорвали захисну лінію німецьких військ і вже піднімалися до Мілана, війну вже завершено. 18 квітня 1945 року Муссоліні покидає озеро Гарда, їде у Мілан і переховується там у префектурі. Він досі проводив консультації з міністрами, чи можна чинити опір на відновленому рубежі у Вальтелліні, але вже був готовий до кінця. Наступного дня дає останнє інтерв’ю останньому зі своїх найвірніших людей — Гаетано Кабеллі, який був редактором останнього республіканського видання «Александрійський народ». 22 квітня виголошує останню промову перед очільниками республіканської гвардії, сказавши навіть таке: «Якщо батьківщину втрачено, немає сенсу жити».

Невдовзі союзники прибули у Парму, нарешті вранці того дня, який неминуче б прийшов, — 25 квітня, — звільнено Геную: робітники приходять на фабрики у місті Сесто Сан Джованні. По обіді Муссоліні з кількома своїми людьми, серед яких і генерал Граціані, у палаці архієпископа, їх приймає кардинал Шустер, який зорганізував для них зустріч з представниками Визвольного комітету. Кажуть, що наприкінці зустрічі Сандро Пертіні[93], запізнившись, перестрів Муссоліні на сходах, та, певно, це вигадка. Визвольний комітет пропонує беззастережну капітуляцію, застерігаючи, що вже навіть німці почали переговори з ними. А фашисти (останні — завжди найбільші відчайдухи) не хочуть здаватися так безславно і, попросивши час для роздумів, йдуть геть з палацу.

Увечері керівництво Опору вже не має часу чекати, поки супротивники обміркують пропозицію, тому наказують розпочати загальне повстання. Саме тоді Муссоліні й утік у Комо разом з гуртом найвірніших прибічників. Туди ж таки приїхала його дружина Ракель та діти — Романо й Анна-Марія, але з невідомих причин Муссоліні відмовляється їх зустріти.

— Зауваж, чому? — звернув мою увагу на цю обставину Браггадочо. — Бо чекав, що до нього приєднається коханка Кларетта Петаччі? Але якщо вона на той час ще не приїхала, чого йому б не зустрітися на десять хвилин з родиною?

Зверни увагу на цю обставину, бо саме вона збурила мої підозри. Комо видавалося для Муссоліні надійним сховком, адже казали, що поблизу партизанів небагато, тож переховуватися можна аж до приходу союзників. Насправді ж