Читати книгу - "Номер нуль"

— І не тільки, — втрутився я. — Зважте, що Рокфеллер чи Аньєлі або президент Сполучених Штатів не потребують мобільників, адже мають цілу ватагу секретарів та секретарок, які опікуються їхніми справами. Невдовзі люди збагнуть, що користуються ними лише викаблучники-хвастуни та бідолахи, яким телефонуватимуть з банку, щоб повідомити, що ті заборгували, чи, може, ще начальники, які захочуть знати кожен крок своїх підлеглих. Тоді мобільний стане символом нижчих соціальних прошарків, і ніхто не захоче ним користуватись.

— Я не настільки упевнена, — мовила Майя, — це наче prêt-à-porter чи ніби як футболка з джинсами та банданою — можна носити й панянці із заможних, і бідноті, от тільки убогі не вміють поєднувати одіж правильно чи вважають, що треба й пристойно носити лише новісінькі джинси, а не потерті на колінах. Дівчина носить їх з черевиками на підборах, щоб усі враз збагнули, що вона панянка з вищого товариства, Та вона сама цього не розуміє, тому задоволено, з несмаком носить своє вбрання, не усвідомлюючи, що підписує сама собі присуд.

— А якщо вона, може, прочитає «Завтра», то ми пояснимо, що ніяка вона не пані. А її чоловік — викаблучник та перелюбник. І, може, навіть командор Вімерканте захоче упхнути свого носа у всі ті справи з мобільниками, то ми йому добре прислужимося. В цілому питання малозначуще й надто діткливе. Пусте. Це як із комп’ютером. Ось Командор надав кожному з нас по одному, котрий є зручним для писанини та архівування даних, навіть попри те, що я — людина старомодна й навіть гадки не маю, куди пальцем тицяти. Утім, більшість наших читачів, так само, як і я, не має в нім потреби, бо не має чого архівувати. Не будемо створювати у читачів комплексу меншовартості.

Забувши про електроніку, ми того дня поринули у перечитування ретельно відредагованих статей. І раптом Браггадочо зауважив: «Лють Москви?» Хіба не банально завжди вживати такі емоційні вислови: «Лють президента, злість пенсіонерів тощо?»

— Ні, — заперечив я, — саме таких висловів читачі очікують від нас, до них їх привчили всі газети. Читач розуміє, що відбувається, лише тоді, коли кажуть: «ми у глухому куті». Або уряд каже: «доведеться затягнути паски, бо попереду крута дорога вгору, Квіринал[88] готовий до війни, прем’єр-міністр Краксі б’є з усіх гармат, час квапить, не такий страшний вовк, немає коли нарікати на біль у животі, ми в оці циклона». А політик не «каже» чи «стверджує», а «голосно заявляє». А сили правопорядку «діють професійно».

— Чи дійсно ми завжди мусимо говорити про професійність? — втрутилася Майя. — У нас тут усі працюють професійно. Певна річ, прораб, який зводить стіну, що згодом не падає, працює професійно, але така професійність має бути нормою, а розповідати потрібно про прораба, який звів стіну, а вона невдовзі падає. Певна річ, коли я покличу сантехніка, який полагодить мені рукомийник, я скажу: «молодець, дякую», а зовсім не «ви працюєте професійно». Не вистачало ще, щоб трапилося так, як з тим паном Тубі у дитячому коміксі про мишеня Тополіно. Підкреслюючи справи, зроблені професійно, ми ніби стверджуємо, що зазвичай люди працюють «стук-грюк, аби з рук».

— Авжеж, — заговорив я знову, — читачі зазвичай саме так і думають, що всі працюють недбало, тому треба наголошувати на справах, зроблених професійно, це найформальніший спосіб сказати, що все склалося добре. Карабінери схопили крадія курей? Вони діяли професійно.

— Це ніби сказати, що Папа — добрий. Немов зазвичай Папи — погані.

— Та, мабуть, люди саме так і думали, якщо кажуть про доброго Папу. Чи ви колись бачили фото папи Пія XII? У фільмі про агента 007 його б узяли на роль голови «Спектри».

— Але ж про те, що Іоанн XXIII — добрий Папа, розповідали газети, а люди йняли їхньому слову.

— Саме так. Газети навчають людей, якої думки їм дотримуватися, — мовив Сімей.

— Але газети наслідують думку людей чи створюють її?

— І те, і те, пані Фрезіє. Спочатку люди не знають, до якої думки схилятися, а ми їм підказуємо, й вони згодом розуміють, що саме така їхня думка. Не поринаймо у філософію й працюймо, як професіонали. Отож продовжуй, Колонно.

— Гаразд, — повів я далі, — я продовжу свій перелік до кінця: «треба, щоб вовки були ситі й вівці цілі, кімната з кнопками керування, хтось виходить на поле, на прицілі у слідчих, найгірші па вальсу, вийти з тунелю, яєчня готова, і хай буде, що буде, невивідний бур’ян, вітер змінюється, телебачення — це ніби лев, який лишає нам самі недоїдки, повернімося у свою колію, аудиторія слухачів різко обвалилася, на триста шістдесят градусів, болюча шпилька в бік, відпочивальники масово повертаються з відпусток». А найголовніший вислів — «просить пробачення». Англіканська церква просить пробачення у Дарвіна, Вірджинія просить пробачення за лихо рабства, ЕНЕЛ просить пробачення за перебої з електропостачанням, канадський уряд офіційно попросив пробачення у ескімосів. Годі й згадувати, що Церква переглянула свої погляди щодо того, що Земля обертається, і Папа просить вибачення у Галілея.

Майя ляснула в долоні й мовила:

— Чистісінька правда, утім, не збагну, чи ця мода просити пробачення означає покору, чи це просте лицемірство: робиш щось, що не мав робити, а потім, попросивши пробачення, умиваєш руки. На гадку спадає старий анекдот про ковбоя, що їде преріями верхи, чує голос з небес, що наказує йому їхати в Абілін. У Абіліні голос наказує йому йти в казино, потім — поставити всі свої гроші на номер п’ятий на рулетці. Принаджений голосом з небес ковбой слухається, на рулетці випадає вісімнадцять, і чоловік чує тихий шепіт: «Яка прикрість, ми програли».

Ми всі гуртом усміхнулись і невдовзі перейшли до інших справ. Вичитували й обговорювали статтю Лучиді про події у Піо Альберго Трівуціо[89], обговорення тривало не менш як півгодини. Врешті, у нападі меценатства, коли Сімей замовив для всіх кави з бару, що розташовувався внизу, Майя, котра сиділа між мною та Браггадочо, зітхнувши, мовила: «А я б учинила навпаки. Тобто я про те, що коли газета для вишуканого товариства, я хотіла б вести рубрику про протилежне».

— Котра б заперечувала