Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Номер нуль 📚 - Українською

Читати книгу - "Номер нуль"

419
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Номер нуль" автора Умберто Еко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 45
Перейти на сторінку:
вже був повнолітнім, — додав Браггадочо, — тож я познайомився з кількома...

— Я не про той, що на вулиці К’яравелле, — справжнісінький бордель, біля входу в який стоять пісуари, щоб купа відвідувачів, перш ніж увійти, відлила.

— ...І бувалими безформними лярвами, які ходили сягнистим кроком, повисолоплювавши язики й показуючи їх солдатам і наляканим провінціалкам. А метреса репетувала: «Вперед, хлопці, ми що тут — зібралися ледарювати?..»

— Тихше, Браггадочо, адже серед нас є жінка...

— Може, якщо доведеться писати, — мовила Майя без тіні зніяковіння, — краще сказати, що гетери похилого віку мляво тинялися з хтивим виразом на очах у клієнтів, спраглих від жадання...

— Молодець, Фрезіє, — не зовсім так, але, певна річ, слід висловлюватись трохи делікатніше. Хоча я полюбляв найпопулярніші заклади, як от Сан Джованні суль Муро, де все було зроблене у стилі «ліберті». Там було повно інтелектуалів, які приходили не за сексом, а (як вони казали) за «мистецьким романом»...

— Чи той, що на вулиці Фйорі К’ярі, увесь у стилі «арт-деко», оздоблений різнобарвними панелями, — мовив Браггадочо з ностальгійними нотками. — Хто зна, скільки з наших читачів їх пригадує.

— Ті, хто у той час ще не досяг повноліття, бачив ті борделі у стрічках кінорежисера Фелліні[86], — нагадав я. — Адже коли не маєш власних спогадів, то добуваєш спогади з творів мистецтва.

— Бачте, Браггадочо, — відповів Сімей, — для мене додає барв те, що старі добрі часи, зрештою, були не такими вже й поганими.

— Але чому розповідати саме про борделі? — спитав я засумнівавшись. — Це заохотить старих шкарбунів, але для старих пані обурливо.

— Колонно, — мовив Сімей, — я вам розкрию одну таємницю. Коли їх позакривали у 58-му, десь у 60-му хтось викупив старий бордель на вулиці Фйорі К’ярі й переробив його на розкішну ресторацію, зберігши всі ті різнобарвні панелі. Зберегли й кілька нужників, позолотивши там біде. Якби ж ти знав, скільки панянок просили своїх кавалерів навідатись у ті комірчини, щоб відчути, так би мовити, атмосферу тих часів... Утім, усе те протрималося недовго, тож і відвідувачі швидко від цього втомилися, або, може, кухня була не на висоті порівняно з іншими. Ресторацію закрили, та й по всьому. Але стривай, послухай-но, у мене ж бо на думці тематична сторінка: ліворуч — стаття Браггадочо, а праворуч — стаття про безлад на околицях міста й непристойне розгулювання якихось випадкових пасажирок, через яких увечері страшно випускати підлітків на вулицю. І жодних коментарів, які б поєднували ці два явища. Хай читачі самі доходять висновку, зрештою, вони всі у глибині душі погоджуються, що слід повернутися до легальних домів терпимості: жінки через те, щоб чоловіки не спинялися уздовж дороги, щоб підібрати повію, й автівка потім не смерділа дешевими парфумами, а чоловіки — щоб увійти у котрісь із дверей, а як хто помітить, можна сказати, що прийшов подивитися, як виграють барви у закладі, помилуватися стилем «ліберті». Хто ж розпитуватиме про повій?

Костанца сказав, що він сам про це подбає, й усі погодились; коли роз’їжджаєш кілька вечорів підряд уздовж вулиць, витрачається багато бензину, та ще й можеш наскочити на патруль поліції моралі.

Того вечора мене вразив погляд Майї. Вона ніби збагнула, що вскочила у зміїну нору. Тому, переборовши голос розсудливості, я почекав, поки вона виходитиме. Кілька хвилин постояв, чекаючи на тротуарі, виправдовуючись перед рештою, що збираюся зайти в аптеку. Я знав, якою дорогою вона йтиме, а тоді догнав її на півдорозі.

— Я йду геть, іду геть... — сказала вона мені, мало не плачучи, і тремтіла всім тілом. — У яку ж газету я втрапила? Принаймні мої історії про пристрасну дружбу нікому не шкодили, щонайбільше збагачуючи перукарок, до яких пані ходили саме для того, щоб почитати мої статті.

— Майє, не обурюйся, адже Сімей прагне експериментувати з різними поглядами на речі. Це не означає, що він справді має намір друкувати усе оте. Ми на творчому етапі, висуваємо сміливі пропозиції, сценарії подій — це добре тренування. Ніхто ж тебе не змушує перевдягатися у шльондру, щоб узяти інтерв’ю у якоїсь повії. Але сьогодні тобі все не йде ні в тин, ні в ворота, припини про це думати. Чи не хочеш у кіно?

— Я вже бачила фільм, який там показують.

— Де це — там?

— У кінотеатрі, який ми щойно проминули, на протилежному боці вулиці.

— Але ж я, тримаючи тебе за руку, дивився на тебе, а не на той бік вулиці. Знаєш, що ти вродлива дівчина?

— Ти ніколи не бачиш те, що бачу я, — мовила вона. — Утім, купимо якусь газету й побачимо, що там показують у глушині.

Ми пішли у кіно на фільм, з якого я геть нічого не пригадую, бо в якусь мить зауважив, що вона досі тремтить, тож знову взяв її за руку, вона була тепла й привітна, і ми так і сиділи, як двійко коханців, — як ті, що сиділи за круглим столом, поклавши меч посередині.

Проводжаючи її додому (їй трохи полегшало), я по-братському поцілував її у чоло, потріпав по щоці, як годиться старшому другові. Зрештою (казав я до себе), я б міг правити їй за батька.

Чи майже.

IX 

П’ятниця, 24 квітня

Того тижня робота надовго переривалася. Немов ніхто не мав палкого бажання працювати. І Сімей теж. З іншого боку, дванадцять річних номерів не робляться по одному за день. Я читав чернетки статей, уніфікував стиль, намагався виправляти те, що різало око. Сімею подобалося: «Панове, ми займаємося журналістикою, а не літературною творчістю».

— До речі, — встряв Костанца, — мода на мобільні поширюється. Вчора, коли я їхав потягом, пасажир поряд мене довго розмовляв по телефону, розказуючи про свої справи з банком, тож я все про нього дізнався. Треба б написати статтю про новий звичай, що зароджується.

— Усе це захоплення мобільними, — заперечив Сімей, — ненадовго. По-перше, коштують вони купу грошей, тому мало хто в змозі його собі дозволити. По-друге, невдовзі люди збагнуть, що недоречно телефонувати людям у будь-який час, засумують за живим спілкуванням віч-на-віч, а наприкінці місяця отримають рахунок на шалену суму. Ця мода обов’язково минеться через рік, щонайбільше — два. Наразі мобільні потрібні лише тим, хто зраджує у шлюбі, щоб, підтримуючи зв’язок, не користуватися домашнім телефоном. Чи, може, ще сантехнікам, щоб можна було

1 ... 16 17 18 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Номер нуль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Номер нуль"