Читати книгу - "Ковдра сновиди"

Він радісно потис мені руку, поплескав по плечі й виголосив:

— Тамам, Еллан! Товаришуй зі мною — буде тобі щастя!

Згодом я мала нагоду переконатися, що вчинила правильно, не виправивши Джуминої помилки. Подорожуючи разом із ним вулицями Бедестану, я збагнула, що не бачила тут жодної жінки — окрім тих, звісно, що на продаж. Не те, щоб моє вбрання чи зачіска робили мене аж такою вже подібною на хлопця, та Джума, здається, просто не був готовий побачити в самотньому подорожньому когось іншого. На моє запитання щодо тутешніх жінок він зауважив, що від них, мовляв, лише блуд і сором, отож доводиться їх зачиняти вдома і взагалі пильнувати як око в лобі. Правильно, щоби блуд часом не вивітрився… Чарівні порядки, що не кажи.

Джума, схоже, знав тут абсолютно все. Маджнун? Ні, в Бедестані їх нема. Ніхто їх, клятих, сюди не пустить. Чому клятих? Бо вони — всі як один божевільні, брудні чаклуниська, що знаються з мерцями й мішаються з пустельною нечистю. Що значить — мішаються? Тут Джума зареготав і ткнув мене ліктем в бік. Ясно… Значить, шукати маджнун слід десь там, у пустелі…

Виявилося, через кілька днів вирушає караван за трояндовим маслом і прянощами, який, прямуючи до землі Сахнех, ітиме якраз повз їхню стоянку. Джума, який планував приєднатися до каравану, пообіцяв і мене туди прилаштувати. Він взагалі настільки перейнявся моїми проблемами — і моїми грішми, — що мені довелося збрехати, ніби я шукаю Єрухалом за дорученням Труадської Ради… Не знаю, чи повірив Джума, та його настирливість дещо вщухла, і мені навіть вдалося на якийсь час здихатися його компанії. Бо й справді, повів би мене по вино й дівок — і все, вважай, пропало моє хире маскування.

Проте вже вирушивши в дорогу, я ще не раз пошкодувала, що завчасно не розпитала Джуму стосовно особливостей подорожі пустелею. Дуже пошкодувала.

Ця дорога звалася Саабхара, що, як мені оповіли, означає «тяжкий шлях». Дуже влучне ймення, як на мене. Спершу, правда, мені навіть подобалося: цибаті верблюди зі смішними бундючними мордами, величні неосяжні краєвиди й ночівля під зорями в цілком пристойних зерібах — просторих прихистках із сухого пальмового листя. Та, як виявилося, ця частина шляху хоч і звалася пустелею, була дуже навіть обжитим краєм — порівняно з тим, що чекало на нас попереду. Скоро не лише зеріби — будь-які згадки про людське житло остаточно щезли. Зникли також останні хирляві деревця та зелене терня, що тулилось до каміння та розколин, зник імбат, свіжий вітер із узбережжя, а з раціону — все, крім якогось гидкого прісного варива. Зате разом зі шпарким вітром, що звався хамсин, з'явився колючий пісок, який краяв відкриту шкіру, забивався в ніс та очі, і не знана доти спека, від якої, здавалося, танеш, поволі розтікаючись тремким пустельним маревом. Вода, що її діставали з глибочезних криниць, була бридка і тхнула гнилизною, та й тої ніколи не було вдосталь, а я ще, до того ж, попекла собі потилицю, надто пізно здогадавшись загорнутися з головою в цупку ряднину; губи порепалися, страшенно боліли натерті всюдисущим піском підошви.

Попервах веселун Джума ще кепкував із моїх потерпань, але невдовзі й він ущух, як той далекий прохолодний імбатп; кепсько було всім, ми могли цілими днями не обмовитись ні словом, перекидаючись лише тоскними поглядами. Сил не було навіть на розмови, не те що на якісь пригоди. І все ж без того таки не минулося.

Це сталось одного вечора, коли караван, щойно впали сутінки, зупинився на ночівлю. Я все не могла звикнути до того, як швидко нестерпна спека обертається пронизливою студінню, ще якийсь час по настанні ночі мене пробирали дикі дрижаки, аж доки я не загорталась у свою ковдру й не сідала до вогню. Багаттячко було тремке і кривувате — клятий хамсин не дозволяв більшого. Але й без нього ніяк: слід було зварити остогидлу вже юшку з жиром і трохи зігрітися. Джума, мандрівник значно досвідченіший за мене, припас олов'яного кухля, в якому вечорами він заварював якесь таємниче зілля. Того вечора, зітхнувши, він вирішив почастувати й мене. Виявилося — чай, гіркий і кислий, проте гарячий! Я вмить перейнялася глибокою вдячністю до свого супутника.

— Завтра буде перша оаза, — розім'явши закляклий поперек, повідомив Джума. — А там, як Ілла зглянеться, вже й земля Сахнех.

— Це там живуть маджнун? — поцікавилась я.

Він кумедно скривився:

— Е, бок! Далися тобі ті маджнуні їдьмо з нами по трояндове масло. Купиш дешево, продаси дорого — буде тобі щастя!

Я здивовано хихотнула.

— Ти знаєш, що таке щастя, Джумо? Він замислився:

— Добра негоція — щастя. Вірний спільник — щастя. Гарячий чай, коли зимно — теж щастя. Хіба ні, є?

Він підвівся й пошкандибав кудись у пітьму, очевидячки, за якимись природними потребами. Тут-таки з другого боку почулися голоси інших подорожан, тих, що ходили збирати — хмиз? Е, аби ж то! — сухий верблюжий кізяк для вогнища. Щось вони аж надто розкричалися — незвично як на таку пору! Та скоро всі згуртувалися коло вогню, і я нарешті побачила, у чому справа.

Мандрівні купці привели з собою хлопчика. Зовсім ще маленького — рочки три-чотири. Звідки б йому тут узятися? Це було дивно, але найбільше дивувало інше: хлопчина був весь пошарпаний, заюшений кров'ю і брудом. Втім, дуже скоро з'ясувалося чому. Купці кинули малого коло вогню й почали, бавлячись, штовхати його один до одного, кожен додаючи стусана чи плюючи на маківку. Хлоп'я вже навіть і не плакало, лише нажахано скиглило, затинаючись. Це було настільки страшно, що я на якусь мить вклякла, не в силі ворухнутися.

— Оце і є маджнун, — повідомив Джума, що нечутно виник поряд. — Мале — з їхнього племені.

І тоді я побачила… Попри те, що вже споночіло, мені вдалося розгледіти: оченята хлопчика містили замість звичної зіниці на білому тлі — куривне провалля із блищиком вогню. Ну, маджнун… Але за що ж так — дитину?!

Я незчулась, як опинилася посеред кола розправи.

— Ти куди?! — розгублено гукнув Джума: — Е, бок! Пропало твоє життя!

Пропало? Ну, то це для мене не новина. Я підхопила малого на руки, відступивши на кілька кроків.

— Нелюди! — виголосила я. — Не смійте!

Власне, байдуже, що я виголосила — однаково ніхто нічого не зрозумів. Купці отетеріли від такої зухвалості, лише один із них, певно, проводир гнівно вибухнув: «Маль амр?! Маса турідіін, шармута?!»

Я, здається, чула