Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років 📚 - Українською

Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 50
Перейти на сторінку:
закінчувала кучерява ангелоподібна Галя.

Ну, але вже. Справедливості ради треба сказати, що і ми з братом Юрою грішили поп-хітами в Галіному безневинно-дурному віці. Особливо ми любили Аллу Пугачову з безсмертною «А-а-а-а-а! Патіхіча-а!» і пісню, де «І сніцца нам нє рок ат касмадрома». Ну, бо ми чули таке слово «рок», і хто його там знає, від чого він може бути. (В принципі, це все було не так фатально, як у тому ж десь віці з моїм приятелем Артуром: він діловито, в передчутті того, що в майбутньому стане музикантом- експериментатором, співав радянську пісню: «Я — блакінастікум, я блакіна-а-астікум». Робота уявляв собі хлопчик, прибульця з космосу, срібного блакінастікума. Його, як і нас свого часу від рокоту, струснув момент, коли він дізнався безжальну правду про розсипаний урожай зимових яблук.

Яблука не були дефіцитними фруктами, їх ми на Чорний День із Галею не запасали. Яблука не треба було зеленими купувати в Москві, а потім ще півтижня тримати вдома на батареї, щоб дозріли. Такі маніпуляції пророблялися з терпкими бананами — було, проколешся на власній нетерплячості, куснеш такий банан, а він тобі в роті, як та вовняна шкарпетка лицьовими петлями, зв’яже! Банани, в принципі, теж не підходили на Чорний День, бо могли до нього згнити. Не те було з шоколадками й цукерками, вічними цінностями нашого дитинства. Вони за нашої пам’яті ще ніколи не зіпсувалися, а завжди пахли тонко, збудливо й шоколадно. До того ж уночі вони надійно охоронялися моєю вагою — я на тій тахті з тайником спала. Траплялося навіть, що спала в тахті, спокусившись здоровою дерев’яною поверхнею з ДВП на зміну провислим і обірваним пружинам. Не знаю, чого ми так довго не викидали ту тахту — певно, була вона дорога татові як пам’ять про односпальне холостяцьке минуле.

Іноді Чорний День, не приходячи сам, посилав своїх передвісників. Це було в ті дні, коли мама з татом уже давно повернулися з-за кордону і всі їхні гостинці було безапеляційно зжерто. Всі, крім тих, що ховалися в тахту. Тоді ми з Галею, зваживши за і проти (а насправді керуючись лише моїм апетитом, бо Галя — все, як я), лізли руками в дірку і намацували цукерку. Витягали її, роздивлялися. І знову лізли в дірку, щоб дістати таку ж. Ми все ховали попарно, щоб уникнути паніки розподілу, коли настане Чорний День.

Але той щось не приходив і не приходив. Ми втомилися його чекати і одного погожого дня заточили всі свої припаси. І не боліли в нас ні зуби, ні животи, ні совість. Тільки жаль було, що нічого більше не лишилося. Так що ми ще довго після того, в очікуванні нових закордонних надходжень, потай одна від одної лазили руками в дірки тахти. Раптом десь там ще завалялося щось на Чорний День?..

2. Мемуар про мемуар

«Я згадую свою найпершу писанку…» — отак-от пафосно в місцевій газеті, зеленим — ні більше, ні менше — шрифтом світилася моя перша в житті публікація мемуарного жанру.

— Ого! На півпідвалу, — діловито, зі знанням журналістського жаргону, скаже тато.

(Я й досі не впевнена, чи означало це півшпальти, чи щось інше, і що таке взагалі «шпальта». Звучить воно трохи не по-нашому, як «кшталт», «штиб», «пробі» чи «сливе». Ми так в Яремчі не говорили.)

Першою моєю думкою, після того як я витягла з поштової скриньки культову газету «Яремчанський вісник» (нашою з татом улюбленою сторінкою була перша, з іменними анекдотами про односельчан — так-так, всюди в світовій пресі такі сторінки пасуть задніх, а в нашій газетці анекдоти були хедлайнерами) і побачила на середньому розвороті свою статтю, було: «Треба так байдуже, ніби нічого й не сталося, зім’яти її, ну, хіба що анекдоти проглянути».

Зрозуміло, газету я не згорнула, а тут же, на ходу читаючи свою зелену статтю, пішла з нею в магазин. Ну, а як раптом хтось зазирне мені через плече, побачить під статтею ім’я автора, і вже аж тоді я зможу отак-от байдуже, позіхаючи, газету зім’яти і застелити нею кошик, до якого потім покладу куплені в Дуськи із Синього магазину ковбасу, головку сиру і бідон з молоком. Або ні — ще краще! Я загорну в цю газету (статтею назовні) палку ковбаси і покладу її мамі на стіл. А вона потім почне її розгортати та як побачить!

Але мені через плече ніхто по дорозі в Синій не заглянув. І по дорозі від Синього додому — ніхто. І, що гірше, навіть у нашому дворі — хоча йшла я вже дуже повільно і газету читала з однієї руки, зігнувши навпіл, бо в іншій у мене висів кошик з молоком, сиром і ковбасою, — ніхто. Ніхто чомусь свіжою пресою в той день не зацікавився.

Ну й даремно. Бо ще зеленими буквами в газеті публікувалися вірші поетеси з Дори і постанови міськради. А ще — звіти нашого Природного Парку про санітарну вирубку ялинок і про антисанітарну їх висадку. Але мемуари — це вперше.

Отже, я вилізла з тягарем кошика і власної значущості на четвертий поверх, намазала собі великий бутерброд з маслом і неграмотною ковбасою і ще раз сіла читати себе. Навіть не читати — бо якось страшно і соромно повторювати, хоч вголос, хоч подумки, тобою ж написані слова, до того ж нескромно! — а дивитися. Було якось дуже дивно — як то вони, мої слова, раптом стали надрукованими. Це ж ніби по-справжньому бути журналістом.

Поки мене розпирало від слави, шматочок відкушеної копченої ковбаси вивалився з рота прямо на слово «писачки». Я акуратно підібрала той шматочок і з’їла.

Наталя Петрівна теж мала певні ідеї щодо ковбаси. Власне, через Наталю Петрівну та художню школу і з’явилася ця стаття. Була вона прямим наслідком моєї перемоги на конкурсі юних писанкарів. Грошова премія (несусвітня сума) і публікація замітки на тему. Про замітку на тему Наталя Петрівна подбала окремо. Знала, яка з мене заповзята писака всього що під руку попадало — і яєць, і загальних зошитів в клітинку під целофаном, котрий можна було потихеньку віддирати від оранжевої паперової обкладинки, коли не йшло натхнення.

Отак я, у віці десяти, чи то одинадцяти років, видала канонічну фразу: «Згадую, як вчителька

1 ... 19 20 21 ... 50
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"