Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Він поглянув на річку, де неофіти ще хлюпались, лементуючи, на мілинах, і сміх у його очах умер, бо він побачив, що справі Тюбінґенської місії серед бур’я-колів настав кінець.

Хоч Лотта з Юстусом іще цілих три місяці смутно тинялись біля спустілої школи, вони не могли принадити туди навіть найбагатонадійніших зі своєї пастви. Де там! Адже навернення на нову віру закінчується пекельним вогнем — вогнем, що біжить по всьому тілу й пропікає до кісток. Хто зважиться вдруге накликати на себе Данґарин гнів? Нехай маленький чоловік і його жінка йдуть кудись-інде. Бур’я-коли їх не хочуть. Неофіційне попередження Ґальйо, що він повісить у храмі всіх жерців Данґари й самого Атхона Дадзе, коли з голови Кренків хоч волосина впаде, захистило Юстуса й Лотту від куценьких отруєних стріл бур’я-колів, одначе ні риби, ні курей, ні стільників, ні солі, ні поросят до їхніх дверей ніхто не приносив. А живити, на жаль, доводиться не тільки душу, а й тіло.

— їдьмо звідси, моя дружино, — сказав Юстус. — Тут нам нема чого робити, і Господня воля була, щоб хтось інший це діло зробив — у кращий час. А ми поїдемо звідси, і я… теє… стану ботаніку вивчати.

Якщо комусь захочеться знову навертати бур’я-колів, то знайте, що під горою Пантх іще стоять принаймні стіни місії. Але каплицю й школу вже давно поглинули джунглі.

У повінь

Сміється з Тіла Твід:

«Ну, ти ж бо й тиховід!»

А Тіл відповіла:

«Прудка твоя вода.

А я тихесенько течу

І не киплю,

Та де ти втопиш одного,

Я двох втоплю».

Ні, сахібе, цього вечора броду нема. Кажуть, одну гарбу з волами вже понесло, а он ікка, що від’їхала за півгодини, ще не дісталась до того берега. А що, сахіб дуже поспішає? Ось я зараз пожену слона в воду, то самі побачите. Агей, ви там, у повітці, махаути![42] Виведіть Рама Першада, і як він не побоїться бистрини — гаразд. Слон ніколи не збреше, сахібе, а ще й друг Рама Першада, Кала Наґ, по тім боці, то він і сам хоче туди, до нього. О, молодця! Молодця, царю мій! Дійди до середини, махаутджі, й подивися, що скаже річка. Молодця, Раме Першаде! Перлино між слонів, іди в річку! Та дай йому по голові, бовдуре! Що в тебе, стрекало на те тільки, щоб ним свою гладку спину чухати, вилупку? Поганяй його! Поганяй! Що тобі те каміння, Раме Першаде, мій Рустеме, торосили! Іди в воду! Іди!

Ні, сахібе, шкода! Чуєте, як сурмить? То він гукає Кала Нагові, що не зможе перебрести до нього. Дивіться! Повернувся й хитає головою. О, він не дурень. Він знає, яка буває Бархві, коли вона розсердиться.

Еге! Ти таки не дурень, дитя моє! Салям, Раме Першаде, бахадуре! Заведи його під дерева, махауте, та дай йому чогось поласувати. Молодець, найперший між іклачів! Уклонись панові та йди спати.

Що ж діяти? Доведеться сахібові чекати, поки повінь мине. Завтра вранці вода спаде, коли Божа ласка, або щонайпізніш післязавтра. А чого сахіб так сердиться? Я сахібів слуга. Далебі, не я ж створив цю річку. Що я можу вдіяти? Моя хатина і все, що є в ній, до послуг сахібові. І дощ починається. Ходімо, пане мій. Невже річка спаде від того, що ви її клястимете? Е, колись англійці не такі були. Це їх вогняна колісниця розбестила. Давніш, як вони їздили кіньми хоч удень, хоч уночі, то не казали нічого, коли річка дорогу перепинить чи колеса в багнюці загрузнуть. То була Божа воля — не так, як тепер, коли вогняна колісниця мчить, і мчить, і мчить — і мчатиме, хоч би всі чорти з усього краю почепились їй на хвіст. Вогняна колісниця зіпсувала англійців. Кінець кінцем — що таке один утрачений день? Чи хай навіть два дні? Хіба сахіб на своє весілля їде, що так квапиться, мов несамовитий? Хе-хе-хе! Я старий чоловік і не часто сахібів бачу. Даруйте мені, коли я забув про належну їм пошану. Сахіб не сердиться?

На своє весілля! Хе-хе-хе! В старої людини розум — як дерево нума[43]. На ньому й плід, і цвіт, і сухе листя з усіх минулих літ заразом. Старе, й нове, й те, що вже в непам’ять пішло, — все тут. Сядьте на ліжку, сахібе, та напийтесь молока. Чи, може, сахіб не погребує покурити з мого кальяна? Тютюн у мене добрий, з Нук-лао. Це мені син прислав, він там служить. Куріть, сахібе, коли вмієте з кальяна. О, сахіб курить, як справжній мусульманин. Вах-вах! Де це він так навчився? На своє весілля! Хе-хе-хе! Сахіб каже — на яке там весілля? Та де ж би сахіб сказав мені правду — я ж тільки темношкірий! Тоді нема дива, що він так квапиться. Тридцять років я дзвоню в ґонґ на цьому броді, але ще не бачив, щоб який сахіб так поспішав. Тридцять років, сахібеї Це дуже довгий час. Тридцять років тому цей брід був на шляху банджар[44], і я бачив, як за одну ніч дві тисячі волів із в’юками його перебродили. А тепер прийшов залізний шлях, вогняна колісниця каже «чах-чах-чах», і сто лакхів[45] мішків із зерном їдуть через отой здоровезний міст. Це велике діло, проте брід збезлюднів, бо тепер банджари не стають табором під деревами.

Та вгамуйтесь, не визирайте надвір, не поглядайте на небо. Дощ ітиме до ранку. Слухайте-но! То каміння гомонить на дні. Чуєте? Воно б вам кості потрощило, якби ви спробували вбрід. Ось я зачиню двері, та й що нам дощ! Вай! Ай! Вах! Тридцять років на броду! Старий я вже… Вигоріла олива в каганці.

Вибачайте, сахібе, але я в моїх літах сплю чутко, мов собака. Ви шукаєте дверей? Послухайте, сахібе! Послухайте мене. Річка тепер добрих півкоса[46] від берега до берега — зорі ж світять, можете побачити — і завглибшки десять стіп. Вона не спаде від того, що ви на неї дивитиметесь сердитими очима, і не втихне через ваші прокльони. Що гучніше, сахібе, — ваш голос чи голос річки? Покричіть на неї — може, засоромиться? Лягайте, сахібе, та спіть собі. Я знаю, яка сердита буває Бархві, коли в горах дощ упаде.